Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але ж я думав, ти в Римі.
— Повернувся тижні два тому. Якщо хочеш поспати, я гукну сестру і вона зробить тобі укол.
— Ні, пасибі. Чому ми не бачилися раніше?
— Бо я не знав, де ти живеш. Єдина відома мені адреса — університетська. Цього ранку я ходив розпитував по кабінетах. До речі, — проказав він, — як називається місто, де мешкають твої батьки?
— Плано. А що?
— Мені здалося, ти хотів би їх набрати.
— Не переймайся. — Я знову приліг. Голка крапельниці пекла крижаним холодом. — Розкажи краще про Рим.
— Ну гаразд, — погодився він і повів дуже тиху оповідь про чудову етруську теракоту на Віллі Джулія та басейни з ліліями й водограї у німфеї, про Віллу Борґезе та Колізей, досвітній вид із Палатінського пагорба, про те, якими неперевершеними мусили бути давньоримські лазні Каракалли у своїй мармуровій красі, з книгозбірнями та великим круглим кальдарієм, фриґідарієм, з великою порожньою купіллю, що збереглася й по сьогодні, та, можливо, про багато інших речей, що їх я вже не пам’ятаю, бо заснув на тих словах.
У лікарні я провалявся чотири ночі. Генрі практично не відходив від мене, приносив мені газованку (на прохання), забезпечив бритвою, зубною щіткою та парою власних піжам — шовкових, із єгипетської бавовни, бежевого кольору та безмежно м’яких, із вигаптуваними на кишенях дрібними яскраво-червоними ініціалами «ГМВ», де буква М позначала його середнє ім’я Марчбенкс. Також він дістав мені олівець та кілька аркушів, із якими я не знав що робити і без яких він, мабуть, геть пропав би. А ще Генрі завалив мене книжками, половина з яких була написана мовами, якими я не читав, а друга половина мала такий самий ефект. Одного вечора, коли в мене вже голова не варила від Геґеля, я попросив його принести мені який-небудь журнал. Це прохання його дещо спантеличило, і повернувся він із фаховим виданням «Новини фармакології», яке надибав у вестибюлі. Ми майже не розмовляли. Більшість часу він читав із приголомшливим зосередженням, інколи по шість годин поспіль, заледве відриваючи очі. На мене він практично не зважав. Зате просидів поруч одну кепську ніч, коли в мене ускладнилося дихання, а легені так боліли, що я не міг спати. Якось, коли чергова медсестра спізнилася з моїми ліками на три години, він, прибравши абсолютно кам’яного виразу обличчя, пройшов за нею в хол і монотонним приглушеним голосом вичитав їй настільки красномовними та напруженими словами, що жіночка — зарозуміла, норовлива дама з фарбованим волоссям, схожа на підстаркувату офіціантку, котра на всіх припасла по злостивій фразі, — аж полагіднішала. Після цього вона (яка раніше грубо смикала пов’язки на руці та до синяви сколола мені голкою всі руки в хаотичному пошуку вен) стала набагато запопадливішою й навіть одного разу, міряючи температуру, назвала мене «сонечком».
Від лікаря швидкої я дізнався, що Генрі фактично врятував мені життя. Це була драматична й варта подяки новина (я переповів її не одній людині), але в душі я вважав її дещо перебільшеною. Щоправда, згодом, у подальші роки, мені вона стала здаватися набагато більш реалістичною. У молодості я вважав себе мало не безсмертним. І хоча мені вдалося досить швидко відновитись на той час, проте загалом, за великим рахунком, тієї зими я так і не пережив. Відтоді мене постійно переслідують проблеми з легенями, а кістки ломить від найменшого похолодання. Тепер я швидко застуджуюся, хоч раніше на ГРВІ не хворів.
Я переповів Генрі слова лікаря. Йому вони не сподобалися. Генрі спохмурнів і огризнувся (мені досі дивно, як я зміг це забути, адже його репліка поставила мене в дуже незручне становище), тому більше я ніколи про це не згадував. Хоча все ще вважаю, що тоді він порятував моє життя. І якщо існує таке місце, де зберігаються всілякі послужні списки та ведеться облік подяк, навпроти його імені, я певен, горить золота зірочка.
Та щось мене повело в сентиментальщину. Правда, коли я про все це згадую, інакше й не виходить.
Зранку в понеділок мене нарешті виписали, вручивши пляшечку антибіотиків в обколоту до синяви руку. Попри те, що я непогано пересувався на своїх двох, лікарі наполягли — і до машини Генрі я, принижений, їхав у візочку, немов якась бандероль.
— Відвези мене в мотель Catamount, — попрохав я його, коли ми в’їхали в Гемпден.
— Ні, — заперечив Генрі. — Поживеш поки в мене.
Квартира Генрі була на першому поверсі старого будинку по Вотер-стріт у Північному Гемпдені, за квартал від помешкання Чарльза та Камілли й трохи ближче до річки. Гостей він вітав не дуже радо, тому раніше я в нього бував хіба що раз, забігав на хвилинку чи дві. Апартаменти виявилися значно більшими порівняно з житлом двійнят і майже порожніми. Великі анонімні кімнати з підлогами, набраними з широких мостин, та поштукатуреними й пофарбованими в біле стінами. Меблі могли похвалитися доброю якістю, але їх усі — й без того нечисленні — хтось уже пошрамував. У квартирі панував дух примарності та безлюдності. Деякі кімнати взагалі стояли порожні. Двійнята мені якось розповідали, що Генрі недолюблював електричне освітлення, тож де-не-де на підвіконнях я розгледів гасові лампи.
До його спальні, де тепер мені судилось одужувати, попереднього разу мене показово не допустили. Там зберігалися книжки Генрі (не так багато, як можна було собі уявити), стояло єдине ліжко — і фактично все. Хіба що тумбочка з велетенським, підкреслено вивішеним напоказ замком. На дверях шафки красувалася чорно-біла світлина з журналу Life 1945-го року, якщо вірити підпису. Фотограф закарбував на ній Вів’єн Лі[87] і, як не дивно, значно молодшого Джуліана. Вони на якійсь коктейльній вечірці, з келихами в руках; він щось шепотів їй на вухо, а вона сміялась у відповідь.
— Де це їх зняли? — спитав я.
— Не знаю. Джуліан стверджує, що не пам’ятає. Але в старих журналах на його фото натикаєшся раз по раз.
— Чому?
— Він багато з ким дружив.
— Наприклад?
— Більшість уже давно на тому світі.
— Хто саме?
— Річарде, я толком навіть і не знаю. — А потім ніби пошкодував про свої слова: — Мені доводилося бачити його знімки із Сітвеллами[88]. Томасом Стернзом Еліотом. А ще є одна кумедна фотографія з тією акторкою… забув, як її звати… Вона вже померла. — З хвилину він думав. — Білявка, — проказав він. — Здається, виходила заміж за бейсболіста.
— Мерилін Монро?
— Можливо. Знімок вийшов поганої якості. Прослизнув у якійсь газеті.
У котрийсь із минулих трьох днів Генрі зганяв до Лео та
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.