Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

Вечір суботи, звичайні чвари. Ґленда метушиться, відчуваючи, що зі шкіри пнеться. Сьогодні вона намагалася втримати Адама вдома й нікуди не відпускати. Боялася, що він знову нап’ється й скоїть щось імпульсивне, про що вони всі шкодуватимуть.　

Ґленда звернулася по допомогу до Кіта, але той виявився так само неефективним, як і вона. Адам більше жодного з батьків не слухає. Кіт уникає дружини, і вона блукає мовчазними кімнатами, з нетерпінням чекаючи, коли Адам повернеться додому.　

Недільного ранку Вебб і Мун працюють у відділку, коли один з офіцерів підходить до Вебба й каже:

— Сер, тут до вас Бекі Гарріс. Каже, це важливо.　

Вони супроводжують Бекі до кімнати для допитів. Вебб помічає в ній зміну: коли вона вперше прийшла до відділку, то була знервована й заплакана, боялася, що хтось дізнається про її подружню невірність.　

Зараз же вона видається радше стриманою, настороженою.　

Наче розуміє, що може втратити набагато більше. Або ж має чим торгуватися.　

— Я можу запропонувати вам що-небудь? — питає Мун.　

Бекі хитає головою.　

— Ні, дякую.　

— Що привело вас сюди? — цікавиться Вебб, коли всі сідають.　

На мить Бекі стає ніяково, але вона дивиться йому в очі й каже:　

— Минулого разу я вам дечого не розповіла.　

— Чого саме? — Детектив пригадує все інше, чого Гарріс не розповіла їм раніше. Що вони з Робертом Пірсом були коханцями. Що вона бачила, як Аманда сварилася з Полом Шарпом. Що на черзі сьогодні?　

— Це щодо Роберта Пірса. — Бекі нервово поглядає на нього й на Мун.　

— Продовжуйте.　

— Тієї ночі, коли ми були разом, — тієї суботи, коли зникла Аманда, — він розповів мені, що вважає, ніби в його дружини роман.　

— Чому ми маємо вам вірити? — питає Вебб.

Вона явно приголомшена його тоном. А чого очікувала з її «послужним списком»?　

— Тому що я кажу правду! — вигукує Бекі.　

— Раніше ви теж запевняли, що кажете правду, — зазначає Вебб, — коли стверджували, наче Пірс ні словом не згадував про те, що підозрює свою дружину. Що змінилося?　

Мабуть, гадає Вебб, її чоловік зізнався у відвідинах готелю з гарненькою сусідкою.　

Бекі ображено поглядає на нього й глибоко вдихає.　

— Він просив не розповідати вам. І поводився доволі загрозливо.　

— Розумію.　

— Пірс узяв з мене обіцянку не розповідати. Це звучало… більше як погроза. — Вона нахиляється вперед. — Тож, як бачите, він думав, що вона зраджувала. Він мав мотив.　

— Ви ж начебто говорили, що не вважаєте його здатним убити дружину, що він не та людина, — завважує Мун.　

— Це було до того, як він мені погрожував, — пояснює Бекі, відсуваючись на стільці й поглядаючи на Мун. — Я побачила його з іншого боку. Він був… інакший. Налякав мене.　

— Щось іще? — питає Вебб.　

Вона переводить погляд між ним і Мун.　

— Він хоча б цікавить вас як підозрюваний?　

— Нас багато хто цікавить, — каже Вебб, — включно з вашим чоловіком.　

— Це безглуздя, — наїжачується Бекі.　

— Насправді ні. Бачте, ми маємо записи з камер спостереження, на яких ваш чоловік винаймає номер у готелі з Амандою Пірс, і неодноразово.　

Спотикаючись, Бекі виходить з поліційного відділку. Хвилину не може згадати, де припарковане її авто. Нарешті знаходить його за допомогою брелока. Сідає до машини, ховаючись від вітру, і замикає двері. Дивиться крізь вікно, нічого не бачачи перед собою, і швидко дихає.　

Поліція має відео з її чоловіком й Амандою Пірс у готелі. Бекі знала, що це станеться, тільки-но він розповів їй. Детективи не ідіоти. Але той дурний покидьок, з яким вона одружена, точно ідіот.　

Вона має дізнатися правду. Вона мусить знати, так чи так, що сталося з Амандою. А потім вирішить, що робити.　

Сидячи за кермом, Бекі придушує схлип. Як вона в це потрапила? Вона лише пересічна жінка з передмістя, заміжня, з двома майже дорослими дітьми. Повірити не можна, що вона застрягла в цьому… кошмарі. Жінку, яку вона майже не знала, убив або її власний чоловік, або чоловік Бекі. Якщо це був Роберт, їй уже байдуже. Ні — вона сподівається, що його схоплять і засудять, цього негідника. Якщо ж це її чоловік Ларрі… Зараз Бекі навіть думати про це не в змозі.　

Розділ двадцять четвертий

Раннього недільного вечора Карміна виходить на чергову прогулянку районом. Останній тиждень вона говорила про проникнення з усіма, з ким тільки можна. У бакалії. На уроках йоги. Вона засмучена, що більше ніхто не визнав факту проникнення до себе в дім. Карміну турбує, що, схоже, вона була єдина. Можливо, то брехня, що є й інші. Можливо, то була лише вона. Певно, вона стала мішенню, об’єктом якогось розіграшу. Якщо так, то це робить справу більш особистою. Що як, гадає Карміна, це через те, що вона тут новенька? Чужа? Вона як ніколи сповнена рішучості провчити це чудовисько в подобі підлітка.　

І цілком упевнена, що Олівія Шарп — саме та, хто написав ці листи. Але Карміна не піде до неї знову — принаймні не зараз. Вона поговорить з її сином Рейлі. Вона вже розпитала про нього. З усіх відгуків виходить, що він хороша дитина. Віртуоз у комп’ютерах. Минулого літа навіть трохи підробляв, пропонуючи людям послуги з їх ремонту. Цікаво, чи він уже тоді нишпорив у чужих комп’ютерах?　

Карміна стукає у двері будинку номер п’ятдесят на Фінч-стріт, і їй відчиняє похмурий підліток. Вона миттєво впізнає в ньому п’яного хлопця, якого бачила днями в себе на під’їзній дорозі. І з настороженого виразу його обличчя розуміє, що він теж упізнав її. Але Карміна не збирається про це згадувати. У нього темне волосся й очі, і він однозначно нагадує їй Люка в цьому віці. Вона питає, чи не було нещодавно проникнення до них, але хлопець лише дивиться так, наче в неї виросла друга голова. Тож вона змінює тему. Цікавиться, чи знає він когось із місцевих парубків приблизно його віку, хто добре ладнає з комп’ютерами, — у неї зі своїм проблеми. Звісно, він називає Рейлі Шарпа.　

Цієї миті до дверей підходить жінка, витираючи руки рушником для посуду. У неї коротке каштанове волосся, веснянки й приємний вираз обличчя.　

— Вітаю, я можу чимось допомогти? — питає вона, доки хлопець безшумно зникає в домі.　

— Вітаю, мене звати Карміна. — Карміна простягає руку. — Я в цьому районі новенька. Мешкаю в будинку номер тридцять два.　

Жінка всміхається їй, киває й каже:　

— Я Ґленда.　

— Мої діти всі дорослі, — починає