Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Атанасій Данилович – чудовий лікар! Його люблять і поважають у Кимполунгу.
– А може, то Бог так покерував, Олю? Може, то Він таким способом підбирає собі помічників?
– Я більше тобі скажу, от згадаєш мої слова: ти підеш ще далі! Тобі тільки сімнадцять, а мій Юлько не може тобою нахвалитися. Знаєш, що він каже? Що коли б його гімназисти були такими знаменитими учнями, як Софія Окуневська, він був би гордий за них!
Софія в цей час нахиляється до шиї коня, поправляючи збрую. А коли підводиться на стременах, рум’янець на її щоках можна приписати припливу крові від нахилу.
Принаймні Софія на це сподівається…
– А он і вони! – вигукує Оля, махаючи рукою.
У вузькій долині поміж лісом і річкою з’являються троє вершників. Попереду їде Августа – товаришка дитинства Ольги, яка змальовує на папір усе, що бачить, і якби їй вдалося студіювати живопис, то нічого іншого, за її словами, їй у житті не треба.
Жваво тріпнувши стріхою кучерявого волосся й округливши від захоплення свої і без того трохи вирячені очі, уродженка Кимполунга, яка сходи́ тут усі стежки і тропи, впевнено вказала рукою на темний сосновий бір попереду, за яким відкривалася дорога до скали Божий Камінь, де росте едельвейс.
Легенда про цю квітку завжди хвилювала Софію, багато читала про корисне і отруйне зело, сама збирала цілющі трави, від чого дім повітового лікаря Атанасія Окуневського потопав у пахощах розмаїтих рослин, порозвішуваних пучками по стінах…
І от вони вибралися сьогодні рано-вранці на пошуки цієї квітки.
А замикали їхню процесію двоє чоловіків.
Софія намагається дивитися на коршунів у небі, але все псує її зубоскалець братик.
– І про що це ви тут потайки гомоніли? Невже про латину? Тоді, гімназійний професоре Юліане, я знімаю перед тобою свого капелюха: мати таку чарівну сестричку і таку розумну ученицю – далебі не кожному так щастить у цьому світі! – і молодий чоловік у пісочному костюмі-трійці припіднімає свого солом’яного капелюха перед супутником.
Настає Ольжина черга червоніти. Софія не здивована.
Геньо Озаркевич, її баламутний кузен, ставши студентом медичного факультету Віденського університету, так і залишився любителем добре погуляти і потеревенити про високі матерії. Бачила вона, якими блискучими, широко розкритими очима слухає Ольга його розповіді про книги, письменників, про Франка, Терлецького, жіночий рух у Європі… Але не бачила у Геника жодного найменшого поруху у бік Ольги…
Тим часом Юліан Кобилянський – брат Ольги і Софійчин улюблений вчитель, без якого вона ніколи б не вивчила так добре латину, жартівливо розкланявшись у відповідь, розпитує Августу, скільки ще лишилося до Скали, час від часу погладжує рукою свої кучеряві бачки та вусики і зрідка ковзає вдумливим поглядом чорних очей по ній, Софії.
Відчувши, як гаряча хвиля піднімається до її обличчя, вона стрімко розвертає коня. До скали Божий Камінь неблизька дорога.
– Це я не можу натішитися дружбою з вашою кузиною, Євгене, – чує Софія за спиною Ольжин сердечний голос. – Тепер я маю компаньйонку для прогулянок, бо Августа тільки знай що сидить та малює! Так-так, Августо, скажи, що я не права?… Але не це головне. Нарешті маю з ким попрактикуватися в українській мові. Вам відомо, що я її вивчила удома приватно, бо в тутешніх школах викладають тільки німецьку і румунську. Дуже розумна й освічена, як для своїх сімнадцяти років, ваша Зоня переконала мене писати не по-німецьки, а щоб було зрозуміло своєму народові – рідною українською мовою, вона вчить мене правильної фонетики, надавала купу українських книжок, каже, що бібліотека вашого батька – найкраща в світі, а його помешкання в Белелуї недаремно називають «Руськими Атенами», бо там уся українська інтелігенція збирається.
Євген – красень легінь, від розмов з яким певно щемить Ольжине серце, – підтверджує все сказане…
– А як Зоня грає на фортепіано! – не вмовкає зазвичай маломовна подруга. Невже Геньо так на неї впливає? – Почувши раз її гру – ні з ким не сплутаєш, можливо, є піаністи, які мають більш високу техніку гри, але такого глибокого розуміння та віддання музиці я навряд чи ще у когось знайду… Що ти найбільше любиш виконувати, Зоню?
– Дев’яту симфонію Шуберта та Місячну сонату Бетховена, – відповідає Софія, знову вихоплюючи на собі погляд учителя латини.
– Це правда, що всі пророкують тобі блискучу кар’єру піаністки?
– Правда, але…
– Що але?…
Питання Юліана. І лаконічна, спокійна відповідь, наче все вже давно вирішено і лишилося зовсім мало до досягнення мети.
– Не цього прагне моя душа.
І товариство затихає, і до самого смерекового бору всі їдуть мовчки, ніби допитуючись кожен у своєї душі, а чого ж вона прагне…
Біля Холодного джерела, з якого б’є солодка, як мед, вода, Геньо першим порушує мовчанку:
– Ти знаєш мене давно, кузино, – серйозним тоном починає він, – знаєш, як я легковажно ставлюся до всіх цих філософствувань, але ти змусила мене замислитися про своє майбутнє. І знаєш що? – він робить ефектну паузу, обводячи всіх насупленим поглядом… – Я тобі все це пригадаю колись, от побачиш! – широко всміхається він – і всі сміються.
– Ви будете хорошим лікарем, якщо захочете, – каже Ольга. – Ви схожі мені на конвалію, можете бути одночасно і дурманом, і ліками, і від вас залежатиме, який шлях оберете.
– А вам ніхто не казав, що ви схожі на циганку? – парирує Генцьо.
Ольга стиха сміється. Усі спішуються.
– Казали. У мене душа письменниці, тому я полюбляю такі порівняння. От Юлько – це терен, квітка серед шипів. А ти, Зоню, викапана лілія: така біла бездоганна цера, і від тебе наче виходить якесь світло…
– А я, я яка квітка? – весело допитується Августа, всівшись на поваленій колоді і поправляючи довкола себе поділ своєї світлої літньої сукенки, поки хлопці дістають кошики з харчами.
– Ти? А ти – кульбабка! – і знову всі засміялися, бо порівняння видалося дуже точним.
– Попрошу панянок голосно не сміятися, – напускає на себе поважності Генцьо, витягаючи житній хліб, солонину, налисники на капустяному листі і бринзу. – Бо можемо прикликати Того, хто медом відає, а він ох як любить поласувати дівчатами!
– А нашо тоді нам такі кавалєри, з якими ми якогось ведмедя будемо боятись? – завзято підморгує супутникам Августа. – А якщо серйозно, то всі мені кажуть, якби я вміла говорити українською, то була б викапана українка: малюю гуцулів, знаю їхні обряди, кухню, обожнюю вашу вишивку. Мене виховали в пошані до українства, тому в мене такі хороші друзі,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Пані. Панянки», після закриття браузера.