Читати книгу - "Лютеція"

то одну, то другу щоку. Він віддавна має електробритву, але, пішовши на пенсію, повернувся до цього дідівського способу. Робить це не кваплячись, як і за мого дитинства, бритва рухається рівно й плавно, рука ні на мить не здригнеться, а все ж в одному місці біля вуха таки закривавив поріз. Тато змиває обличчя під умивальником, потім слинить шматочок білого папірчика і прикладає на порізане місце, перевдягається в чорний костюм («у ньому мене й поховаєш»), в’яже краватку й старанно зачісує свою лисину, але вже не так старанно, як колись, коли хитромудро завертав довге волосся з потилиці на чоло.

Не знаю, чи подібні зубні лікарі збереглися як вид, бо мій татуньо був унікальним дантистом. Він чесно працював на саму платню, а коли пацієнти приходили до хати, лікував задарма. Пацієнтам це так сподобалося, що не було ані буднів, ані свята, аби не приперлися зі своїми болячками, і то не тільки зубними. Урешті це маму знервувало, й вона поставила татові ультиматум: або він буде щось брати, або хай приймає пацієнтів у сараї. Моя мамуся скінчила торгово-економічний і набагато краще тямила в бізнесі, бо працювала на продуктовій базі. Тато, заламуючи руки та виголошуючи патетичні слова, погодився, але теж виставив свою умову: грошей брати не буде, ну, не може, й фертик.

— Добре, — сказала мама, — бери яйцями, м’ясом, чортом лисим, але щось бери, бо коли поцьмакати над гускою, то ти тутечки, а коли щось до хати принести, то ніц!

І почав татуньо брати яйцями, курми, гусьми, качками, індиками, рибою, телятиною, свининою, салом, бульбою, гречкою, цибулею, сушеними ябками, горіхами, медом, церковними свічками, шкарпетками і дошками. Але не подумайте, що наша хата перетворилася на склад, бо тато брав, але пацієнти не дуже хтіли давати. Вони просто різко змаліли, так змаліли, що ми їх не дуже й бачили. І тоді тато гордо ходив по хаті й казав:

— Ха!

— Зате спокій у хаті, — тішилася мама.

Але не минуло й півроку, як пацієнти знову повалили до тата, і то не з порожніми руками, уже їм досить було дармових лікарів, після яких пломби випадали за місяць, золоті коронки зіскакували й заковтувалися, і доводилося після цього какати в мисочки, тарілочки, відерця, а чи просто на газетку, і хворіти на золоту лихоманку. Справа в тому, що тато ставив пломбу навіки. Людина вмирала, і пломба була на місці. А якби вилетіла, то тато давав гарантію, що зробить нову безкоштовно. Але не було жодного випадку, аби татова пломба вилетіла, чи коронка заковтнулася.

Саме завдяки цьому наш святковий стіл був значно багатшим за сусідські.

Мої очі спиняються на креденсі, за його шибами видніються слоїки з вареннями, компотами, маринованими помідорами й огірками. То все накрутила моя мама. Мами нема, а слоїки ще є. Я виймаю слоїк з компотом, накривка вкрилася іржею.

— Він, певно, вже скис, — каже тато.

Та ні, не скис, я випиваю склянку компоту — він як свіжий. Але татові не пропоную, у нього може бути дещо делікатніший шлунок, аніж мій.

Ми виходимо з дому, кілька хвилин тупцяємо на автобусній зупинці, потім трюхикаємо на другий кінець міста й мовчимо. Тато ховає свого останнього товариша, перед тим уже встиг померти стрийко Зеньо, і світ, який оточував тата, змалів і стягнувся, як шагренева шкіра. Щойно зараз, уже втративши декого з близьких товаришів, я починаю усвідомлювати його тодішній стан, ту пустку, яка утворилася на місці друзів, пустку, яку з віком усе важче заповнити, бо щодалі тільки втрачаєш, а не здобуваєш.

Ізьо жив у багатоповерхівці, хоч усе життя мріяв про окремий будиночок. Біля під’їзду стояло кілька людей, теж лікарів, тато з ними привітався за руку й познайомив мене. «Зараз будуть виносити», — сказав один із них.

— Іди, — сказав тато, — я вже там учора був. Попрощайся з ним.

Я піднімаюся на другий поверх. Двері відчинені навстіж, звідти лунає притишений гомін. Кілька невідомих мені людей — мабуть, сусіди. Домовина з тілом лежить на столі у вітальні. Під стіною кілька жінок в чорному з молитовниками. Старенький отець Валіхновський читає молитву. Ізьо був християнином і ходив до церкви. Обличчя його загострилося, у побілілих пальцях — дерев’яне розп’яття. Я вклякаю на одне коліно, хрещуся й промовляю молитви. Чую за спиною шепіт жінок: «То син?» — «Певно, що так». — «Та де син? Той в Америці. А цей...» — «Може, другий». — «Не було другого». — «Ти там знаєш...» — «Ціхо». За кілька хвилин усі заметушилися — пора виносити. Я теж підставляю плече під домовину, вона неймовірно важка, спускатися сходами доводиться обережно, біля дверей спиняємося й тричі стукаємо домовиною до порогу, потім виносимо на двір. Там уже чекає вантажівка, накрита килимом. «Зачекайте», — каже тато, підходить до домовини, кладе руку на долоні Ізя і цілує його в губи. У тата сльози на очах, він виймає хустинку й витирає очі. Вантажівка рушає. Усі, хто прийшов прощатися з Ізьом, сідають до автобуса. Усім порядкує жвава молодичка, здається, та, про яку розповідав мені тато, що Ізьо найняв її за хатню робітницю, але користав ще й з інших її послуг. В автобусі — співпрацівники Ізя й сусіди, та кілька жіночок, може, навіть удовичок, які теж мріяли його пошлюбити. Лунають жваві розмови, які до Ізя не мають жодного стосунку, отець Валіхновський обговорює з татом пошепки останні політичні події, бо тато слухає світ.

На цвинтарі гуляє вітер і каркають ворони, мені хочеться, щоб це якнайскоріше закінчилося. Але так не можна, треба відбути все до кінця, а тому після похорону ми повертаємося знову до помешкання Ізя, щоб його пом’янути. За столом настрій уже веселіший, правда, молодичка все ще не може заспокоїтися, не їсть і витирає сльози. Її сусідка шепоче:

— Чого не їси? Їж. Ти ше молода. Знайдеш си порядного хлопа й заживеш, як ковбаса в смальцю. О, хоч би пан Целяк, — киває на старшого пана навпроти. — Чоловік самотній. На доброму місці. Працює. Має гарнітур. Чисту сорочку. Жили би-сьте разом, як голубів пара. Шо ви на те, пане Целяк?

Але пан Целяк вдає, що не чує, і, піднявши келишок, плямкає:

— Ну, то дай Боже святого спокою йому на тамтім світі! Файний був чоловік. Поправив мені щелепу й не взяв ні копійки.

Тут починають й інші згадувати добрі справи Ізя та хвалити його,