Читати книгу - "Леді Африка"

— Хочеш проїхатися, Берил?

Берклі похитав головою. Я на мить замислилася, міркуючи, наскільки серйозною була пропозиція Деніса та чи справді йдеться про дружину Блікса. Але перш ніж я щось вирішила чи вимовила бодай слово, Деніс пішов до бару, узяв три пляшки шампанського та попрямував до дверей. Берклі розсміявся. Я була ошелешена.

— На добраніч, — проспівав Деніс, ледь озирнувшись через плече, й зник.

— Чи не хильнути нам ще по чарочці та не лягти спати? — спитав Берклі.

Я досі нічого не розуміла.

— А що тут зараз відбувалося?

— Деніс, просто Деніс, — загадково сказав він і потягнувся до моєї руки.

22

Щоразу, коли я переверталася на інший бік, біль у стегні нагадував про себе й перед очима, мов привид, манячів образ Деніса. Наступного дня він не повернувся до того часу, коли нам треба було. Це чомусь зробило його ще привабливішим для мене. Можливо, нас дивним чином поєднав той випадок із коброю, або Деніс просто був упевненішим у собі за більшість чоловіків, яких я досі зустрічала. Так чи інакше, я вже думала про те, як добре було б побачити його знову.

— Передайте Денісу моє вітання, гаразд? — звернулась я до Берклі, коли Ді пішов по свою автівку.

— Що? — він запитально на мене глянув. — Будь ласка, люба, тільки не кажи мені, що ти також закохалася у Фінча Гаттона.

— Дурниці, — я відчула, як спалахнуло обличчя. — Він мені просто подобається.

— Саме з цього все й починається.

Він пригладив вуса.

— Я ще не зустрічав жінки, яка могла йому опиратися. У нього закохуються десятками, але він, здається, ніколи не закохується сам.

— Ні в кого?

Він знизав плечима.

— До речі, ще раз перепрошую за випадок з конем. Сподіваюся, ти не ображатимешся на мене.

— Авжеж, ні. Я б купила цього коня, якби могла, але всі гроші в Джока, й зараз намагаюся покінчити з цим. Зі шлюбом, маю на увазі. Не знаю, як про це зазвичай кажуть.

— А я все намагався вгадати, що між вами з Джоком відбувається, — ну, ця твоя робота в Ді й таке інше...

Голос його звучав ніби по-доброму, без натяку на осуд, якого я боялася.

— Думаю, жінки в колонії не так часто займаються чимось, окрім своїх звичайних обов’язків.

Берклі похитав головою.

— Повідом, коли тобі щось знадобиться. Або просто свисни, — додав він, усміхаючись.

— Добре, — я усміхнулась у відповідь.

До нас із ревінням під’їхав Ді, й ми розпрощалися.

Тренування Рінґлідера йшло як завше. Він мав належні племінні характеристики й непогану вдачу. Лише ноги потрібно було вилікувати. Я й далі тренувала його на м’якому грязькому березі Ельментейта, так само насолоджувалася годинами, проведеними разом із ним. Навіть фламінго навколо метушилися менше, ніж на фермі. Я завжди почувалася спокійніше, поєднуючи свої рухи з кроком Рінґлідера, й милувалася розкішним краєвидом. Озеро утворювало неглибокий басейн, від якого навсібіч розгорталася зелена савана. Низьке горбкувате узгір’я тягнулося до стрімких схилів гори, названої Сонним Воїном. Її чарівні обриси часто вимальовувалися на гладенькій поверхні озера, де спочивали зграї фламінго, розгорнуті, ніби віяла з коштовним камінням. Це був прекрасний край, і хоча «Соясамбу» не зворушував так, як Нджоро, він починав подобатися мені дедалі більше, і я навіть відчула, що залюбки залишилася б тут.

Якогось дня я пустила Рінґлідера найшвидшим галопом, підбадьорена зростанням його сили та впевненості, й побачила за кілька кілометрів авто, яке бездоріжжям, навпростець мчало до «Соясамбу». Я не знала, хто той зухвалець, який з’їхав з головної дороги. Кілька днів дощило, й тепер з-під коліс вилітали грудочки болота, розлякували табунець антилоп канна, які зигзагами кидалися в кущі. Коли автомобіль наблизився, я впізнала Деніса. В нього була невисока машина; її важкі колеса обліпила грязюка. Я прив’язала Рінґлідера, щоб не налякався, та пішла назустріч Денісу, щойно він під’їхав до озера. Земля при березі розмокла, й, коли авто загальмувало, колеса повільно занурилися в болото. Здавалося, Деніса це зовсім не турбувало.

— Дорога сьогодні трішки некомфортна, чи не так? — спитала я.

— Ніколи не знаєш, кого зустрінеш на цьому шляху.

Він заглушив мотор, скинув капелюха й глянув на мене примруженими очима.

— Я бачив, як ти летіла вздовж берега, поки підіймався схилом. Не знав, що це ти, але спостерігати було чудово. Я б сказав, захопливо.

— Здається, мій кінь дійсно починає робити успіхи. Сьогодні побачила в ньому щось особливе. Можливо, саме це ви й помітили.

Визволені з-під коркового шолома, дрібні коричневі кучері Деніса лисніли від поту.

Його чоло й вилиці забризкали краплі болота, і в мене з’явилося незрозуміле бажання струснути їх кінчиками пальців. Натомість я поцікавилася, куди він прямує.

— Ді на одному зі своїх засідань ударив на сполох. Імовірно, Коріндон зробив щось, на думку комітету, непробачне. І Ді вже все приготував, щоб скрутити йому руки та закинути в шафу.

— Викрадення губернатора такий само мудрий задум, як і решта ідей Ді.

— Я намагаюся триматися від усього цього якнайдалі. Але сьогодні чудовий день для прогулянки.

— Особливо болото, правда?

— Болото — саме те, що треба.

Його горіхові очі на мить спалахнули, спіймали промінь світла, та він знову начепив шолом, збираючись їхати.

— Можливо, колись побачимося в місті, — сказала я.

— Я тепер не часто там буваю. Нещодавно перебрався до Нґонґа, там живе моя давня подруга Карен Бліксен.

Певно, він мав на увазі дружину Блікса, ту саму таємничу баронесу.

— І як вона?

— Вона чудова. Родом з Данії. Самотужки керує кавовою фермою, поки Блікс вистежує носорогів. Не знаю, як їй це вдається.

У його голосі звучало захоплення.

— Гадаю, ти зустрічала Блікса. Він не пропускає жодної гарненької жінки.

— Зустрічала, — усміхнулась я. — Подумала про нього так само.

Було складно зрозуміти, що мав на увазі Деніс, коли говорив про баронесу. Він жив із нею, як чоловік із жінкою? Чи вони були просто компаньйонами, як із Берклі? Звісно ж, я не могла спитати про це прямо.

— На фермі набагато краще, ніж у місті, — провадив