Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

– запитав я. «Я тут не живу, тут живе моя бабуся, я її провідую. А ти до когось приїхав?» – «Так, до друга, знаєш його?» – «Знаю, – відповіла вона, – мудак рідкісний». Внутрішньо я з нею не погодився. «Тобі подобається така музика?» – знову запитала вона. «Так, – відповідаю, – подобається, але, якщо хочеш, можу поставити щось інше». – «Та мені все одно, – ще раз повторила вона й поцікавилася: – У тебе є вино?» – «Є, тільки погане». – «А що в тебе взагалі є хорошого?»

«Це “Sticky Fingers”, – заговорив я до неї, коли вже вино закінчувалося, – я слухаю його завжди, коли в мене гарний настрій, мені від цієї музики хочеться плакати». – «Угу, – сказала вона, – на тебе це схоже. У тебе такий голос, що коли я вперше почула, як ти говориш, тільки ти не ображайся, подумала, що ти псих». – «Це від застуди, – спробував виправдатися я, – я просто застуджений. Хочеш іще вина?» Вона кивнула.

Після другої пляшки їй стало погано, вона швидко сп’яніла й весь час мовчала. Потім сказала, що їй погано. Я відвів її до ванної і перекинув «Sticky Fingers» зі сторони А на сторону B. Через півгодини я знайшов її у ванні, вона вмивалася, була мокра й змучена і дозволила себе цілувати.

На ній була дитяча білизна, білого кольору. Вона довго не дозволяла з себе нічого знімати, але й не відпускала мене ні на мить, навіть щоб перекинути платівку. «Тільки не кінчай у мене», – попросила вона нарешті. «Що ти, – сказав я, – я не можу кінчити під таку музику, це те саме, що кінчати під мамину колискову». – «Дурак ти… І не чіпай мого волосся, – заборонила вона, – і взагалі – не чіпай мене». Вона весь час щось мені забороняла, тримаючись за мене й не відпускаючи ні на мить, навіть, курва, щоб вкотре переставити цю довбану платівку, цей йобаний «Sticky Fingers», зі сторони А на сторону В. Платівка давно дограла до кінця, моя музика скінчилася, я цього хотів якраз найменше, але платівка лише прокручувалася і скрипіла на поворотах, намотуючи на свої чорні вінілові доріжки навколишню темряву, тужливо й монотонно, аж я не витримав і, дотягнувшись до програвача, потягнув голку на себе. Голка проїхалася поверхнею «Sticky Fingers’а», глибоко в неї вдираючись, ну і, власне, усе скінчилось. Я втратив іще один запис. Уранці вона заснула, але всього лише на якусь мить, прокинулася й почала збирати свої дитячі речі. Окуляри вона надягла на мене. Світ видався мені теплим і вініловим.

Потім я відвів її додому. Ми йшли порожніми вулицями, коли повз нас проїжджало випадкове авто, вона відступала в тінь. Не хотіла, аби нас бачили разом. Мені було сімнадцять, їй – чотирнадцять, вона мені не вірила, думала, що я її кину. Так воно й сталося.

4. Creedence Clearwater Revival. Up Around The Bend

Нашого друга Романа відправили в експедицію. Він був істориком, раз на рік, улітку, вони всі їздили в експедицію, жили в польових умовах і намагалися щось викопати. Зазвичай керівництво прагнуло нашого друга в експедицію не брати – уже в перші дні він випивав усі доступні йому запаси алкоголю й переходив на парфумерію, але тут справи склалися зовсім погано, очевидно, копати взагалі не було кому, тому його теж узяли. Він зателефонував через тиждень і попросив приїхати на вихідні. «Добре, – сказав я, – чекай нас на уїк-енд». – «Привезіть що-небудь, – попросив він насамкінець, – хоча б одеколону». – «Добре, тобі якого?» Про що я, зрештою, говорю, подумав я, й на цьому розмова закінчилася.

З весни до осені 92-го ми жили дружною веселою родиною. Ми вже тоді виглядали погано, але нам це не заважало. Серед нас усіх лише Роман займав нормальну соціальну позицію, інакше кажучи – у нього була дівчинка. Дівчинка ця трапилася нам цілком випадково. Вона знайшла свого часу Романа десь у місті, привезла його до нас додому й залишилася з ним. Їхнє родинне життя нас нервувало. Особливо нас нервувало, коли вони починали трахатися, як би це правильно сказати, – просто у нас на очах, мабуть так, ну, саме так – просто у нас на очах, невимушено й невтомно. Їхня любов була довгою та сумною, для нас сумною мається на увазі, ми всі хотіли дівчинку, але вона належала нашому другові. Почалося літо.

Через знайомих гопників я брав спирт. Вони не мусили мені допомагати, за визначенням, ми не були друзями, але часто комерція – перший крок до нормальних чоловічих стосунків. Я їм укотре заплатив і отримав три літрові пляшки чистого спирту рояль за смішною ціною. Мені завжди подобався демпінг, він виправдовував у моїх очах існування капіталістичної моделі як такої, це був саме той випадок.

Дорога була літньою й веселою, усі три години в порожньому вагоні, за вікном якого ставало все більше сонця і зелені. Ми кричали й діставали одне одного, розглядали розморені спекою вокзали і ходили з тамбура в тамбур у пошуках тютюну й тиші. Дівчинка їхала з нами, вона всю дорогу мовчала, дещо насторожено посміхалася, її ми діставали найбільше. Вона не витримала, витягла з наплечника плеєр і випала з розмови. «Що ти слухаєш?» – запитав я її, коли всі побігли за цигарками. «Що?» – не почула вона. «Що ти слухаєш?» – голосно повторив я. Вона зняла слухавки й надягла їх мені. «“Криденс”? – запитав я. – Де ти взяла?» – «У вас знайшла, у чиїхось джинсах». «Ти лазиш по наших джинсах?» – не повірив я. «Ну, ви ж тягаєте постійно мою білизну». – «Ладно, не ображайся, – примирливо мовив я. – Скучила за Романом?» «Скучила», – відповіла вона. «Він теж за тобою скучив», – запевнив я її й обережно переклав нагору пакет зі спиртом.

Експедиція знаходилась над берегом ріки, берег різко обривався, ріка лежала унизу, панорама з берега відкривалася серйозна – до обрію тяглись луки й різні затоки, а безпосередньо на обрії стояла якась електростанція. Світило сонце, й найменше, що хотілося в цій ситуації робити, так це копати. Експедиція жила в кількох дерев’яних будинках, у центрі була кухня, на сосні висів репродуктор. Ми знайшли Романа. Він побачив свою дівчинку, підійшов до неї і довго щось їй говорив. Виглядав він втомлено.

Начальник експедиції поставився до нас насторожено. «Хто це?» – запитав він у Романа. «Мої друзі», – відповів той. «Історики?» – запитав начальник. «Історики», – запевнили ми. «Нумізмати», – додав я для чогось. «Ладно, – начальник одразу втратив до нас інтерес і повернувся до