Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

На другу зміну експедиція не вийшла. Натомість історики принесли другу каструлю компоту. Ми, своєю чергою, дістали ще спирт. Десь о шостій вечора, коли обід набирав обертів, історики дістали велосипед і поїхали на ближні хутори за самогоном. Їх не було хвилин сорок, усі напружено чекали, навіть вимкнули музику, яка весь час гриміла в лісовій гущавині, і ввімкнули для чогось радіо, так ніби по радіо могли повідомити щось про долю наших друзів. Рівно через сорок хвилин почувся веселий дзенькіт велосипедного дзвоника – заступник начальника сидів за кермом і крутив педалі, на багажнику сидів завгосп і міцно тримав у кожній руці по банці самогону. Серед істориків почалась ейфорія, радіо вимкнули. О дев’ятій вечора з’явився лісник. Його запросили до столу, він подякував, сів. «Печальні новини, – сказав він, перебиваючи п’яні голоси істориків. – На сусідній базі гуляють мисливці», – це прозвучало так, ніби на сусідній базі почалася Велика Вітчизняна війна. «Вони ще не в такому стані, як ви, – продовжив лісник, випивши, – але своє діло знають. Їм хтось сказав, що ви тут, так що чекайте гостей». – «У них що, – спитав я, – є зброя?» – «Ні, – відповів лісник, – зброї у них немає, і водяра в них закінчується». «Які ж вони мисливці?» – сказав хтось. «Вони п’яні мисливці, – відповів лісник, – я так думаю, що їх на якийсь час затримають болота, там є болота, а потім уже самі дивіться, я вас попередив». Ми налили йому компоту.

Ще через годину, уже по темному, заступник вирішив знову їхати за самогоном. Його довго відмовляли, він не послухався, сів на велосипеда, зробив коло по табору і звалився в розкопки. Усі кинулися його витягати. Потім історики розбрелися по будинках пити одеколон, серед ночі ще раз приходив лісник, сказав, що мисливців, очевидно, не буде – застрягли на болотах, дістав іще пляшку, й ми довго сиділи з ним за порожнім столом, у будинках співали історики, над столом горіло яскраве світло, ліс був темний і повний привидів, літо доходило своєї середини.

Під ранок я пішов шукати ліжко. Стояла тиша. Табір був розгромлений, про компот боляче було навіть думати. Я підійшов до найближчого будинку й зазирнув у вікно – на спальнику лежав Роман зі своєю дівчинкою. Я довго стояв біля вікна, раптом вона повернулася і подивилася на мене уважно й зосереджено. Колюча армійська ковдра спадала з її плечей, але вона навіть не прикривалася, дивилася на мене довго і спокійно, так наче бачила мене вві сні. У той момент я найбільше й хотів, аби вона бачила мене вві сні. Раптом повітря пронизав чийсь хрип, я здригнувся, динамік просто вибухнув, «Криденс», відразу впізнав я, це ж наш «Криденс», музика, яку вона витягла з наших кишень, – заступник начальника прокинувся й відчайдушно намагався відновити стан піднесення й ейфорії, який іще кілька годин тому панував у таборі і який іще й дотепер переповнював його свідомість і горло. Він зайшов у радіорубку, знайшов там касету нашої дівчинки і врубав. Зрештою, у цій ситуації він міг слухати що завгодно, але доля підкинула йому саме «Криденс». Він додав гучності й сів за довгий порожній стіл, що стояв посеред лісу, і єдиний, єдиний на цілий ліс, ну, коли не рахувати мене й мисливців, якщо вони вижили, звичайно, слухав цей дикий ранковий «Криденс», що розривав динамік і наші голови, але не міг ні до кого, крім нас із ним, докричатися. Зрештою, як завжди, – тиша поєднує нас усіх, тиша тримає нас разом, і лише час від часу, випадково, диким і хрипким чоловічим голосам вдається вирвати когось із нас назовні, з кіл, проведених для нас смертю й забуттям, і той із нас, кому вдається хоча б одного разу з цих кіл вирватися й опинитись посеред сліпучого звуку, посеред крику смертельно поранених, слабких і вічно накачаних чимось чоловіків, літнього ранку, між вологих дерев, розуміє, як насправді багато важать його самотність, його напружений слух і нерозділена любов. Я дістав заначену пляшку спирту й сів за стіл.

У цей час вона відвернулася від вікна, обережно прибрала руку Романа, усе ще відчуваючи на своєму тілі її тепло, загорнулася з головою в армійську ковдру і спробувала заснути. Навіть не знаю, що їй снилося.

5. Buddy Guy. Done Got Old

Ця історія про радіо, вона не дає мені спокою. Я знову й знову до неї повертаюся. Що він говорив про діяльність цієї радіостанції? Він особисто щороку перераховував гроші на їхній рахунок, небагато, баксів сто-двісті. Скільки їх таких було – утаємничених, котрі фінансували спільний і відкритий для всіх радіоефір? Можна приблизно порахувати – з ліцензією, орендою, податками, технічними витратами, – скільки потрібно на рік для життєдіяльності такої станції, скільки в одному місці має жити підпільних і безіменних героїв з бездоганним музичним смаком, здатних зрозуміти, що за власний аудіопростір, навіть не так – за власний простір потрібно боротися, його потрібно видирати з ворожих рук, з чужих динаміків, за нього потрібно башляти, живими бабками, зі своїх особистих заощаджень, інакше його обов’язково викупить хтось інший, а ти, натомість, утратиш іще один шматок своєї території, ще один із каналів надходження музики, диму, дощу. Подібна анонімність має всі ознаки церкви, якої-небудь ранньохристиянської секти, яка функціонує на комуністичних засадах – з цілковитою відмовою від посередників, із загостреним відчуттям приналежності до ідеального радіо, що формується завдяки твоїй безпосередній участі та задля твоєї участі й було вигадане. Ти платиш двісті баксів і отримуєш свою музику, ти знаєш, що таких, як ти, в цьому місті, на цих вулицях є достатньо велика кількість, ти не знаєш особисто жодного з них, але якщо й наступного року твоя станція продовжує працювати, значить, вони й далі лишаються поруч – твої брати і сестри, які підтримують тебе у твоєму великому протистоянні невідомо кому.

Яким має бути ідеальне радіо? Як будь-яка комуністична модель, як будь-яка структура, пов’язана з поняттями віри й релігії, ідеальне радіо вимагає цілковитої простоти. Ідеальне радіо навряд чи довго протягне в густому, набитому комерційною попсою ефірі мегаполісів, однаково не вдасться домовитися зі спонсорами, ці фашисти задавлять його форматом, витрахають за кожен укладений ними цент, так що доведеться до кінця життя відпрацьовувати