Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

інвестиції, які вони нададуть, розуміючи під комунізмом безкоштовні блоки реклами. Ідеальне радіо навряд чи зможе довго протриматися за рахунок добровільних внесків, рано чи пізно кожна добра християнська душа втрачає рештки терпіння й самаритянства та подається на луки, де трава більш смарагдова й соковита, а податки низькі й урегульовані. Має існувати інший механізм.

Коли до мене прийдуть неофіти, група неофітів, не обтяжених спільними обов’язками й ритуалами, коли вони до мене прийдуть і скажуть – чувак, ми не можемо далі так жити, потрібно щось змінювати, чувак, зробімо, наприклад, ідеальне радіо, зроби нам радіо, чувак, ми підтримаємо тебе, я вчиню приблизно таким чином – я виведу їх на абсолютно незаймані території, я впевнений, що такі території ще існують, потрібно їх лише добре пошукати, я буду вести їх сорок років, виманюючи за допомогою портативного транзистора на батарейках, щоб вони весь час розуміли, від чого саме ми тікаємо, чого ми разом із ними хочемо позбутися, і ось коли Господь замучиться подавати нам орієнтири й рятувати за допомогою манни небесної та іншої гуманітарки і звільнить нарешті для нас шматок повітря, коли наш траханий транзистор одного разу замовкне, не в змозі впіймати бодай щось, я скажу – це тут, брати і сестри, ми прийшли, розпалюйте вогонь, діставайте консерви.

Усе більша ізольованість, усе сильніша відчуженість, усе глибші розлами в повітрі, щоразу менше співрозмовників, щоразу відвертіше ігнорування з боку давніх знайомих, комунікація – жорстока й невдячна штука, що втрачає свою актуальність, якої вже ніхто не може навчити, вибирайся сам із цієї порожньої чорної шахти, із цих тісних і запаяних зовні каналізаційних люків, до яких тебе загнав час і твоє намагання крізь нього протиснутись. За яким принципом, за якими непомітними, на перший погляд, ознаками ти віднаходиш однодумців, потенційних братів і сестер, котрі поки що не здогадуються про твоє існування? Чи може таким принципом бути принцип відбору музичних треків, гучність їхнього прослуховування, ступінь залежності від них? Очевидно, може. У цьому є свій достатньо переконливий механізм – ми слухаємо з тобою одну музику, наша з тобою залежність розвивається в спільному напрямку, нам із тобою пропишуть ті самі ліки, ми з тобою розчаруємося в тих самих героях, для нас із тобою все закінчиться рівною мірою печально, і головне, що ніхто цього навіть не помітить, не звертаючи уваги й не надаючи особливого значення нашим із тобою музичним уподобанням. А даремно.

Ідеальне радіо може бути формою громадського життя. Або церковного, що, зрештою, багато в чому є подібним. Громада має свій формат, громада має достатню кількість приймачів удома, громада слухається постійно обкурених диджеїв, котрі використовують глибокі розлами в повітрі для проходження в іншу геометрію, з кращою музикою. Те, що нас із тобою роз’єднує, що позбавляє нас із тобою будь-якої надії, для них є лише додатковою можливістю вислизнути з навколишнього ландшафту, пробігтись вузькою й небезпечною доріжкою, що тягнеться в чорній порожнечі їхньої пам’яті й уяви, пройтися натягнутою линвою, під помаранчевими й бузковими сонцями, які ми не можемо бачити навіть уві сні і які для них є чимось настільки звичним і природнім, як косметика чи метрополітен. Вони повертаються крізь розірване повітря до громади, яка очікує на них, оскільки не може довго протягнути без своєї музики, без свого комуністичного радіо, яке її об’єднує й віддаляє від решти світу, обирається нею і робить її обраною. Диджеї надягають слухавки, підключаються до єдиної звукової мережі й починають уважно – крок за кроком, хвилина за хвилиною – прослуховувати небеса над собою, услухаючись напружено в їхнє перетікання й дихання, торкаючись обережно довгими сухими пальцями, що пахнуть кров’ю й марихуаною, небесної поверхні, проводячи долонями по небесній обшивці – випуклій і твердій, ніби живіт вагітної тварини, поступово наближаючись до ерогенних небесних зон, навколо яких і формується музика, утворюються найкращі й найпрозоріші радіохвилі – радіохвилі, яких так потребує громада, без яких задихаються у своїх теплих і запилених кімнатах їхні брати і сестри, їхні діти з чорними татуюваннями на передпліччях і їхні батьки зі штучними клапанами в серцях. Вони не можуть помилитися у своїх пошуках, вони шукають музику, ніби підземні джерела, щоб громада не померла від зневоднення своїх організмів, тому що музика робить їхні організми і їхні тіла вологими й пластичними, як молода капуста, з їхніх тіл після цього можна робити музичні інструменти, але хто б узяв ці інструменти до рук, хто б зумів їх налагодити.

Натомість зовні це виглядає приблизно таким чином: радіостанція визначається з власним форматом, підключає спонсорів і запускає потужну промокомпанію. Поступово в неї з’являються постійні слухачі, поступово її ведучих починають упізнавати по голосу й запрошують на різні ток-шоу. Станцію дедалі частіше слухають водії таксівок і продавці вуличних кіосків. Не здогадуючись про кількість таких самих слухачів, як вони, та більше того – просто про це не думаючи, громадяни сплачують щороку певну суму на існування свого улюбленого радіо, не переймаючись загальними концепціями, часто навіть не знаючи, що їхні улюблені диджеї живуть з ними в одному під’їзді. Вони просто вмикають радіо й одразу ж під’єднуються до Вагітної Тварини Неба, впускаючи до свого помешкання її нервове дихання і думаючи, що це і є Баді Гай, так-так, саме це і є Баді Гай.

6. Lou Reed. Berlin

У мене з’явилася дивна знайома. Десь знайшла мою електронну адресу і написала листа. Там було лише кілька рядків. «Привіт, – писала вона, – я прочитала твою книгу. Мені теж подобається Берлін. А ще я люблю серфінг». Дивно, подумав я, де вона знайшла мою адресу? «Привіт, – відповів я їй, – ти що – справді займаєшся серфінгом?» – «Ні, – написала вона, – я не це мала на увазі, я ним не займаюсь, я його просто люблю. А ти що любиш?» – «У такому разі, – відповів я, – я люблю онанізм». На кілька днів вона зникла.

«З тобою було коли-небудь таке, – писала вона в наступному листі, – що твої найближчі друзі раптово переставали тебе розуміти?» – «Раптово? – не зрозумів я, – ні – такого не було. А що сталося? – запитав я. – Посварилася з друзями в школі?» – «Так, – написала вона, – посварилась». – «Ну, не переживай, – заспокоював я її, – усе буде нормально. Що ви там могли не поділити? Шкільні сніданки?» – «Які шкільні сніданки? – образилась вона. – Я в коледжі навчаюсь». – «Ну, то помиритеся ще, завтра підеш до школи, себто до коледжу, і помиритеся». – «Ти не зрозумів, – писала