Читати книгу - "Числа Харона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Старий поправив мундир і пасок на череві, насунув міцніше кашкета і, побризкуючи ключами, пошкутильгав до входу. Відчинив маленьке заґратоване віконце й на тлі кафедрального собору вгледів кремезного чоловіка із синцями на обличчі, який мовчки простягнув йому якийсь документ.
Круль двічі перечитав його. То було уповноваження, підписане начальником слідчого відділу Воєводської комендатури поліції. Пред’явник цього листа міг о будь-якій порі користуватися архівом бюро реєстрацій, а крім того, вимагати допомоги в усіх працівників вказаної установи. То була перепустка, якої Вацлав Круль ніколи не бачив протягом семи років роботи в цьому місці. Але найвагомішим аргументом було обличчя прибульця, яке портьє враз собі пригадав.
— Добривечір, пане Попельський, — він розчахнув перед Едвардом двері. — Перепрошую, жи так-во на прізвище, али ни знаю звання...
— Доброго вечора, — відказав пізній відвідувач і кривувато посміхнувся. — А, це ви, пане Круль! То ви тепер тут працюєте? Скільки ж це років минуло?
— Та вже буде сім, — Круль зачиняв двері за Попельським. — Ви щойно почали працювати в слідчому відділі, коли я ногу зламав. Лежав-им на Піярів, доки си не зросло... Криво та й криво, але все-таки... А потому тут посаду дістав. Добра! Державна! Ну, але чим можу допомогти, пане... Ни знаю звання...
— Пане Круль, мені сорок чотири роки, — усміхнувся Попельський. — І я досі рядовий... Звертайтеся до мене «рядовий Попельський»!
— Як це? — в очах портьє було безмежне здивування.
— Мені потрібен список осіб, котрі користувалися адресними книгами протягом останніх десяти років, — Едвард витягнув сигарету. — Допоможете мені, чи краще подзвонити до когось із працівників архіву...
— Можете й самі подивитися в архіві... — Круль не міг отямитися від несподіваного вечірнього візиту й дивних слів Попельського. — Дайте мені уповноваження, а я скопіюю для шефа. У нас все тіпес-топес[47], пане...
— Рядовий, — Попельський закурив сигарету.
Круль недовірливо глянув на співрозмовника й попровадив його до архіву. За мить Попельський уже переглядав каталог. Відшукав у ньому спершу список видач, який, згідно з анотацією на каталожній картці, повинен був знаходитися в кабінеті архіваріусів, у заскленій шафі номер VIII. Подавшись туди, Едвард справді знайшов там течку. На ній виднів каліграфічний напис: «Реєстр видач адресних книг».
Попельський витягнув штатника й свого «Вотермана», зняв піджака й сів за столом, що належав, як повідомив йому Круль, панові Лопушнякові. Детектив скористався не лише робочим місцем, але й службовим одягом, який висів поруч на гвіздку. На плечі накинув тіснуватий халат, на руки натягнув нарукавники, а на голову насунув козирок. Захистивши себе таким чином від пилу й різкого світла, він клацнув вимикачем лампи з абажуром у формі тюльпана й почав ретельно переглядати реєстр видач адресних книг. Ця праця так його поглинула, що Попельський навіть забув про те, що сталося з ним у помешканні Шанявського, куди він радісно помчав, щойно завершилася нарада на Грюнвальдській.
Він відразу збагнув, що в реєстрі не зазначено працівників архіву, котрі, як прочитав Попельський у правилах, лише заповнювали формуляри, а ті раз на місяць викидали до макулатури. Отож список складався виключно з осіб з-поза установи. Їх було двісті п’ятдесят. Виписування прізвищ зайняло в Попельського понад дві години.
Першим кроком у відборі цих людей, як вирішив Едвард, мало стати їхнє проживання на Задвужанській. Тож він подався до головного приміщення архіву, де розшукав адресу кожного із двохсот п’ятдесяти позичальників. Близько другої ночі він важко сів у кріслі й, усупереч забороні, закурив сигарету. Похмуро втупився у список. Лише біля одного імені, Антоній Білик, значилося: «З., 62, кв. 7». А поруч видніло «†1927», тобто ця людина померла у 1927 році.
Немає більше Антонія Білика, мешканця Задвужанської, який переглядав колись адресні книги. Більше немає.
* * *
— Немає в мене більше панни Шперлінг, — мовив балетмейстер Шанявський. — О п’ятій приїхала екіпажем і забрала всі свої речі.
— А просила, може, щось переказати?
— Вона нічого не сказала.
* * *
Розчавив недопалок. Так, він лише рядовий. Овідій мав рацію, коханець і рядовий схожі один на одного. Перший помирає від туги на чатах біля дверей своєї коханої, другий охороняє табір. Обидва ладні податися на край світу, аби здобути те, чого прагнуть. «А я вбачаю ще одну схожість, — думав Попельський, — між солдатом і коханцем. Перший, бачачи смерть товаришів по зброї, втрачає віру у вітчизну; закоханий, зазнаючи смерті почуття, перестає вірити в кохання. Але ж я після смерті Стефанії небагато в що вірю, і в коханні я далеко не новобранець — жодне розчарування мене не пригнітить, я не плакатиму й не розводитимусь над своїм нещастям, нап’юся нині горілки й візьму якусь шльондру в подорож салон-вагоном до Кракова. А завтра вранці протру заспані очі, розтулю склеєні губи й прикладу лід до болючих скронь. І лише криво всміхнуся до свого відображення в дзеркалі, коли голитимусь. Я досвідчений солдат. Ніщо мене не розчарує».
Усупереч своїм запевнянням, Едвард підніс слухавку й уже вкотре набрав номер Шанявського.
— Доброго вечора, — мовив, почувши протяжне заспане «алло-о-о».
— Не повернулася, — загув удалині голос маестро.
Попельський поклав слухавку.
Наступні п’ять годин він просидів над реєстраційною книгою 1880 року. Звіряючи постійно прізвища з таблицею гематрій, він відразу відкидав ті, що містили літери «н», «с», «п», «р», «ш» і «т», натомість виписував ті, що складалися з решти літер і буквосполучень. Тоді підраховував їхні гематрії. О шостій годині йому хотілося все покинути. Ще через дві Попельський збагнув, що переглянув заледве половину прізвищ лише з одного року. Якщо він хоче дійти до поточного року, швиденько порахував він подумки, йому доведеться просидіти тут сто днів.
Коли перші працівники прийшли до архіву, то застали в кімнаті незнайомого чоловіка. Їх це анітрохи не здивувало, бо про нічного відвідувача їм повідомив портьє. Набряклі повіки детектива були заплющені, а вкрите синцями обличчя спочивало на розгорнутій реєстраційній книзі за 1880 рік. Спокійний, глибокий подих легенько ворушив сторінки. Рука з масивною каблучкою лежала на знятій з важелів телефонній трубці, звідки долинали тихі одноманітні сигнали. Пальці другої руки стискали вишукану дорогу ручку, перо якої торкалося відкритого записника.
Молодший архіваріус Юзеф Лопушняк підійшов до свого столу, зайнятого сплячим Попельським. Зазирнув до нотатника. Поміж гебрайських літер і стовпчиків цифр видніли слова. «Хая Лейбах, гематрія 68, зареєстрована в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Числа Харона», після закриття браузера.