Читати книгу - "Острів Скарбів"

незважаючи на це, мені першому пощастило схопитися на ноги: на Гендса навалився труп, несподіваний нахил корабля зробив неможливою дальшу біганину по палубі. Треба було негайно шукати інших способів порятунку, бо ворог був майже за мною. Не втрачаючи жодної секунди, я ухопився за ванти бізань-щогли, які висіли у мене над головою, і поліз нагору. Я жодного разу не перевів подиху, аж поки не сів на рею.

Врятувала мене швидкість, бо призначений мені удар ножа влучив на півфута нижче мого тіла. Розгніваний цією невдачею, Ізраель Гендс дивився на мене знизу вгору, широко й здивовано розкривши рота.

Скориставшися з цього перепочинку, я негайно перезарядив пістолет. Потім для більшої певності витяг і почав перезаряджати й другий пістолет.

Гендс, помітивши, що я роблю, зрозумів, мабуть, що становище його погіршало. Трохи повагавшись, він з трудом ухопився за ванти і, тримаючи ніж у зубах, поліз до мене. Ліз він дуже повільно, ледве підтягуючи поранену ногу й голосно стогнучи від болю. Я встиг приготувати обидва пістолети, перш ніж він просунувся на третину відстані, що нас розділяла. І тоді, тримаючи по пістолету в кожній руці, я заговорив до нього.

— Ще один крок, містере Гендс, — сказав я, — і я розтрощу вам голову! Мертві не кусаються, як вам відомо, — додав я посміхаючись.

Гендс одразу ж зупинився. З його обличчя я зрозумів, що він щось обмірковує, але так важко й повільно, що я, почуваючи себе в безпеці, голосно розреготався. Нарешті, кілька разів проковтнувши слину, він заговорив. На обличчі в нього був усе той же вираз остаточної розгубленості. Він витяг з рота ніж, який заважав йому говорити, але з місця не рушив.

— Джім, — почав він, — ми обидва заплутались, і ви і я, і нам треба миритись. Я наздогнав би вас, якби не той поштовх. Але мені завжди не щастить, завжди! Не дам я собі ради, доведеться мені, старому морякові, поступитися вам, Джім, корабельному юнзі.

Я насолоджувався його словами і радісно реготав, немов півень на сідалі. Та раптом він махнув правою рукою, і щось просвистіло в повітрі мов стріла. Я відчув удар і сильний біль. Плече моє було прибите до щогли. Від жахливого болю й несподіванки зовсім несвідомо я натиснув обидва курки. Мої пістолети вистрілили і випали у мене з рук. Але впали не тільки вони: глухо простогнавши, боцман випустив з рук ванти і полетів стрімголов у воду.

Розділ XXVII

«ПІАСТРИ!»

Через те що шхуна нахилилася, щогли звисали над водою, а з мого сідала на реї я бачив під собою тільки поверхню затоки. Гендс, який здерся на щоглу значно нижче мене, впав недалеко від корабля між мною і больварком. Bin тільки один раз виринув у скривавленій піні і зник назавжди. Крізь тиху прозору воду я бачив, як він лежить на чистому піщаному дні під тінню шхуни. Кілька рибок майнуло біля його тіла. Іноді від хвильок на поверхні води мені здавалося, що він ворушиться і намагається підвестись. Але він подвійно мертвий: застрілений і потоплений — і мав стати здобиччю риб саме на тому місці, де готував загибель мені.

Це видовище сповнило мене жахом. Усе замиготіло перед моїми очима. Кров гарячим потоком текла у мене по спині і грудях. Ніж, який прибив моє плече до щогли, палив мене, наче розпечене залізо. Але мене лякав не фізичний біль, це я стерпів би спокійно, — лякала мене думка про те, що я можу впасти з реї в тиху зелену воду, де лежить мертвий боцман.

Обома руками я так міцно вчепився за рею, що пальцям стало боляче. Я заплющив очі, щоб не бачити небезпеки. Поволі в голові моїй прояснилось, серце почало битися рівніше, і я опанував себе.

Насамперед я хотів витягти ніж з рани. Та чи він засів дуже глибоко, чи то в мене мужності не вистачало, — так чи інакше, але я відмовився від цієї спроби. Я тремтів усім тілом. І, як це не дивно, саме це тремтіння допомогло мені: ніж, який тримався більше на шкірі, вислизнув з рани. Кров, зрозуміло, почала текти дужче, але зате я майже звільнився, хоча мій одяг був ще прибитий ножем до щогли.

Сильно рвонувши, я звільнився зовсім і поспішно зліз по вантах правого борту, бо ніяка сила не примусила б мене спуститися по цих самих вантах, з яких тільки-но зірвався Ізраель Гендс.

Я спустився вниз, у каюту, і як міг перев'язав собі рану. Вона дуже боліла й кровоточила, проте була зовсім безпечна і майже не заважала мені ворушити рукою. Тепер я насправді був цілковитим господарем корабля, і мені захотілося звільнитися від останнього пасажира — мертвого О'Брайєна.

Він скотився, як я вже казав, до больварка і лежав там потворною, незграбною лялькою — щось схоже на людину, такого ж розміру, але позбавлену кольору й привабливості життя. Впоратися з ним було неважко — за час своїх трагічних пригод я уже звик до мерців і перестав їх боятись. Я підняв його за пояс, наче мішок з висівками, і перекинув через борт. Він впав у воду з шумним плеском. Червоний ковпак злетів у нього з голови і поплив. Через кілька хвилин О'Брайєн лежав на дні поруч з Ізраелем Гендсом, ворушачись при кожному русі води. О'Брайєн, незважаючи на свою молодість, був зовсім лисий. Він лежав, поклавши голову на коліна своєму вбивці, а навколо їхніх трупів сновигали верткі рибки.

Я лишився на шхуні сам. Щойно почався відплив. Сонце стояло вже так низько, що тіні сосен з західного берега простяглися через бухту і досягли палуби «Іспаньйоли». Повіяв вечірній бриз, і хоч зі сходу бухту захищав пагорб з двома вершинами, троси почали гудіти, а вітрила — гойдатись і плескати.

Розуміючи, що кораблеві може загрожувати небезпека, я згорнув і спустив клівери на палубу. Але грот завдав мені багато клопоту. Коли судно нахилилося, гік перекинувся за борт, і його кінець та футів два грота навіть занурились у воду. Це ще збільшило небезпеку. Шкоти так натяглися, що я боявся доторкнутися до них. Тоді я витяг ніж і перерізав фали[38]. Гафель[39] одразу спустився, і полотно, надимаючись, лягло на воду. Підтягти нірал[40] я не зміг, хоч як намагався, Ну що ж, мені нічого більше не лишалось, як покинути «Іспаньйолу» напризволяще. Адже я й сам був кинутий напризволяще.

Тим часом у бухті сутеніло. Останні промені сонця, пробившися крізь дерева,