Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Наші люди вже такі бідні стали: горло переріж — кров не піде! Але все-таки ріжуть і ріжуть…

— Чуєш, Хівре? — спитав архієрей.

— Я ж — не про це! Я — про шинки. А що кривдять бідних людей оті пани поляки…

— А сам ти реміняччя не дереш із кріпаків та хлопів?

— Голос як сурмонька, а чортова думонька!

— Дрібні марниці сонце тобі застують! — високопарно і повчально сказав жінкуватому сотникові пан Купа-Стародупський, і не тому сказав, що мав такі сталі переконання, а тому тільки, же на той час панові обозному це було вигідно та зручно. — Дрібниці тобі сонце заступають, пане Хівре! Москалі — брати наші по вірі православній! Чого ж ти гавкаєш, собако?!

— Я ж — не про віру, а про шинки! Бо за горілку грошики? Кому вони йдуть?

— Ти волів би, старий шинкарю, гарбати їх собі? — єхидно запитав Пампушка і поглянув скоса на Саватея Шутова, на воєводу: яке на нього враження справляє це заступництво?

Та воєвода, старенький уже, тихо, як дитина, спав.

7

— Ну, набалакались? — кепкуючи, спитав єпископ у Пампушки. — Знайшли, де правда? — бо добре знав справжню ціну його, як ми тепер сказали б, патріотичному патяканню. І єпископ спитав у громади:

— То що ж, панове товариство? Ще одного листа цареві слати будемо?

— Аякже! — в один голос видихнула вся рада, і зразу ж там, за вікнами, схвально загомонів майдан.

— Будемо писати, велебний і побожне милий нам владико, — урочисто потвердив за всіх старий гончар Саливон Юренко, по-вуличному званий Саливоном Глеком, і вся рада згідно закивала головами, підтримуючи слово достойного мирославця.

Але знову вискочив Пампушка, бо не облишала його і надія — будь-як похитнути любов і довір’я громади до цього ченця, що знову став воєначальником.

— Та й що ж ми можемо цареві дописати? Вчетверте просити допомоги, не закалявши тим своєї гідності?

— А ми йому, щоб гідності не закаляти, напишемо, пане обозний, так… — І архієрей спинився, щоб подумати, і трудно було зрозуміти, чи його преосвященство не жартує, коли він знов заговорив: — А ми йому напишемо ось так: «Якщо ваша царська величність не пришле негайно на потугу свої полки, всім нам тут жаба цицьки дасть, та й вам самим там, на Москві, пресвітлий царю, буде непереливки!»

— Хо-хо-хо! — тонісінько, як старенька пані, захихотів пан Хівря.

— Так і напишемо його царській величності?! — закричав і Пампушка, бо ж не мав ні крихти запорозького гумору. — Жаба цицьки дасть? Я таких слів не підпишу!

— Підпишемо й без тебе, — посміхнувся єпископ.

— А то ж не ваша річ: ви — архієрей, а не отаман!

— Архієрей, з волі народу, знову мусив стати мирославським полковником.

— Хіба ж перевелись на світі справжні козаки? — спитав Пампушка, випинаючи живіт.

— Це ти про себе? — запитав єпископ.

Всі зареготали, а Пампушка-Купа, відчувши небезпечне становище, сказав:

— Ніхто ж не схоче воювати під орудою ченця.

— Ніхто? — спитав владика. І, помовчавши, мовив: — Ну, коли так… — і вклонився всій раді. — Я прошу громаду звільнити мене од військового клопоту.

— Як-як? — здивовано спитав хтось, не дочувши, по той бік вікна.

— Візьміть у мене пернач, — і владика повагом переклав на край столу знак своєї полковницької влади.

— Не візьмемо, — суворо сказав хтось у покоях.

— Не візьмемо! — загукав і тисячоголосий майдан.

— Але ж я немічний старий чернець… — почав був архієрей. Та його перепинили голоси в хаті й на майдані:

— В воду його, старого!

Сміття — йому на голову!

— Киями його, собаку!

— Киями, щоб не комизився!..

І це було найвищим виявом поваги та любові до колишнього запорозького полковника Миколи Гармаша, найщирішим виявом всенародного довір’я його душевної чистоти, до ратного хисту, до всіх достойностей духовного вітця, який оце знову встав щитити праве діло.

— Візьми пернач! — звелів цехмайстер гончарів Саливон Глек. — Громада просить.

І полковник знову взяв пернач.

На всі три сторони вклонився, бо ж по четвертій у хаті не було нікого: на стіні висів гравірований у Лондоні портрет покійного Богдана Хмеля.

— Кланяється громаді, — сказали за вікном.

І ввесь майдан ожив.

І, мов на Січі, барвистими птахами злетіли вгору шапки та шлики.

А в очах старого архієрея любов і довір’я народу збудили сльозу, бо ж, хоч і високо стояв він над людьми, чистоту серця зберіг навіки, хоч і не згадував ніколи архієрей відомих слів апостола Павла: «Omnia munda mundis» — тобто щось таке на кшталт «для чистих — усе чисто».

Він прислухався, старий, до гомону.

Але той гомін став нараз пригасати.

— Вічная мудрість нехай о нас радить… — почав був архієрей, але замовк, бо знову віддалік загупали гармати, і гармидер дальнього бою виразно долинув сюди.

— Піди й дізнайся — що там знову скоїлось? — звелів єпископ келійникові, бородатому куценькому ченчикові в руденькій полинялій рясці, і той, ледве переступаючи своїми здоровенними чоботищами, тихо зник за дверима, а всі мовчали вражено, бо ж ніхто й припустити не міг, що той триклятий гицель, Однокрил, посуне в наступ цієї суботи, в переддень зелених свят.

Думками всі полинули туди, де все дужче й дужче гупали гармати, до північного входу в Долину, а дехто з воїнів похапцем вийшов з явним наміром мерщій поспішити туди.

Порідшало людей і на Соборному майдані, там, за вікнами.

А пан Демид тим часом, сидівши тихо, думав про щось своє, не зводячи рачих зіниць з вітця Мелхиседека.

8

Пана Купу, котрий давно вже став потаємним католиком — а їх тоді чимало вже було між українськими вельможами й магнатами, — єпископ дратував своєю непримиренністю до відступників народу й православної віри, до зрадників дідизни та вітчизни, своїм щирим правдолюбством, своїми козацькими вихватками, які ще й досі давалися взнаки. Але найпуще зненавидів пан Купа вітця Мелхиседека за те, що єпископ, поки пан обозний їздив до Стародупки справляти своє весілля з Роксоланою, що перебрав на себе цей проклятущий чорноризець обов’язки воєначальника, бо ж мирославський полковник пан Косюра-Чорний перекинувся до Однокрила за день чи за два до початку цієї війни та й утік з Мирослава, — хоча владу військову, ясна річ, мав би в місті та й по всій Долині забрати до рук саме він, Демид Пампушка-Стародупський, як те й належало полковому обозному та ще й такому заможному, як цей.

Бог його знає, на що надіявся Пампушка (чи не на спалену серед степу копицю ладану), але панові обозному здавалося чомусь, що все ним задумане сподіється легко та хутко: і десь там приховані мирославські скарби зразу