Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ліпше вірте старому термометру, — відповіла розважлива Ребекка Дью. — Він звичніший до нашого клімату. А куди це ви йдете проти ночі, ще й у такий холод?
— На Темпл-стріт. Хочу запросити Кетрін Брук на Різдво до Зелених Дахів.
— Зіпсуєте собі канікули, — похмуро відказала Ребекка Дью. — Вона й ангелів би зневажала… якби, звісно, колись надумала вшанувати Небеса своїм візитом. А найгірше те, що Кетрін ледь не пишається своїми кепськими манерами — упевнена, мабуть, що вони свідчать про силу духу.
— Розумом я згодна з кожнісіньким вашим словом, та серце відмовляється вірити, — заперечила Енн. — Попри все, я відчуваю, що під маскою неприязні ховається звичайнісінька скромна й нещаслива дівчина. Тут, у Саммерсайді, мені не вдасться потоваришувати з нею, проте в Зелених Дахах, я сподіваюся, вона відтане.
— Не поїде вона, от побачите, — ділилася своїми передчуттями Ребекка Дью. — Аби не образило її те ваше запрошення — так, наче ви їй милість яку пропонуєте. Ми кликали її на Різдво… зо два роки тому, пам’ятаєте, пані Маккомбер, у нас тоді були ще дві індички й ми гадали, як то з’їсти їх? А вона відрубала: «Ні, дякую. Коли я щось і ненавиджу, то це саме слово „Різдво“».
— Як це жахливо — ненавидіти Різдво! Треба щось удіяти, Ребекко! Я запрошу її в гості, і щось мені підказує, що вона таки поїде.
— Чомусь, коли ви запевняєте, що буде так чи так, я вам вірю, — неохоче визнала Ребекка Дью. — Чи немає у вас часом дару віщування? У матері капітана Маккомбера він був. Мене аж дрижаки хапали.
— Навряд чи в мене є щось таке, від чого вас мали б хапати дрижаки. Просто… інколи я думаю, що попри всю свою ущипливість, Кетрін Брук божеволіє від самотності, і що моє запрошення надійде у сприятливий психологічний момент.
— Я, звісно, не бакалавр гуманітарних наук, — скромно відказала Ребекка Дью, — і визнаю за вами право вживати незрозумілі слова. Як і не заперечую, що ви з людей можете мотузки сукати. Оно як ви всіх Прінглів здолали. Та шкода мені вас буде, коли ви таки візьмете із собою на Різдво цю суміш айсберга з тертушкою для горіхів.
Утім, ідучи на Темпл-стріт, Енн була геть не така впевнена в собі, якою хотіла здаватися. Останнім часом Кетрін Брук була просто-таки нестерпна. Знову й знову Енн, стикаючись із її ворожістю й зневагою, повторювала собі, як Ворон Едгара По — «Дарма!»[38] Щойно вчора на педагогічній нараді Кетрін вивергнула на її адресу кілька образ. Та в якусь мить в очах її Енн завважила дивний розпачливий вираз — мов у поневоленого звіряти, що навісніє від туги. Першу половину ночі Енн не спала, міркуючи, запрошувати їй до себе Кетрін Брук чи ні. Заснула вона аж тоді, як вирішила остаточно.
Господиня пансіону, в якому жила Кетрін, провела Енн у вітальню й знизала округлими плечима, коли гостя заявила, що прийшла поговорити з панною Брук.
— Я їй скажу, що ви тут, а чи вийде вона, то хтозна. Така сердита. Нині я повідомила їй за обідом, що пані Ролінз каже, буцім одягається вона непристойно, як на саммерсайдську вчительку, а вона лише зверхньо щось буркнула, як завжди.
— Нащо ви сказали це панні Брук? — докірливо запитала Енн.
— Бо я подумала, що їй варто знати про це, — дещо роздратовано відказала пані Денніс.
— А чи не подумали ви, що їй варто знати й те, що інспектор назвав її однією з найкращих учительок в усіх Приморських провінціях? — поцікавилася Енн. — Чи ви про це не чули?
— Чути я чула. Та вона й без того кирпу гне. Пихата — не те слово, хоч я гадки не маю, чим їй пишатися. Вона ще розсердилася, звісно, бо я не дозволила їй завести пса. Вбила собі в голову, що хоче мати пса. Запевняла, що платитиме за його харч і стежитиме, щоби клопоту з ним не було. А що б я робила з ним, доки вона в школі? І я відмовила. Сказала, що не здаю кімнат собакам.
— О, пані Денніс, дозвольте їй завести пса. Вам із ним не буде клопоту… великого клопоту. А доки вона в школі, можете садовити його в льох. Та ще він охоронятиме вас ночами. Дозвольте їй завести пса… будь ласка.
Щоразу, як Енн промовляла «будь ласка», в очах її було щось, від чого людям важко було їй відмовити. Пані Денніс, попри свої округлі плечі й нестримний язик, була зовсім не лиха. Просто Кетрін Брук раз по раз ображала її своїм неґречним ставленням.
— А чого б то ви хвилювалися, чи є в неї пес? Не знала я, що ви з нею подруги. Друзів-бо в неї геть нема. У житті ще не бачила таких неприязних пожильців.
— Я думаю, пані Денніс, їй саме тому й хочеться мати пса. Ніхто з нас не може прожити без бодай якогось товариства.
— Тоді це перший прояв людяності, що я бачу в ній, — відказала пані Денніс. — Я ж і заперечень проти пса не маю, та вона ніби як розізлила мене тією своєю в’їдливою манерою запитувати. Ото каже так чванькувато: «Ви ж, напевне, відмовите мені, пані Денніс, якщо я попрошу дозволу завести пса?» Бачили таке? «Авжеж відмовлю», — кажу я, і то теж гордо. І хоч я не люблю своїх слів забирати назад, як усі люди, та нехай. Скажіть їй, що я дозволю взяти пса, коли він тільки у вітальні гидити не буде.
Енн озирнула запилюжені мереживні фіранки та бридкі фіолетові троянди на килимі й здригнулася, подумавши, що вигляду цієї вітальні не зіпсував би навіть пес, якби й нагидив посеред кімнати.
«Шкода будь-кого, хто змушений проводити Різдво в такім домі, — думалося їй. — Не дивно, що Кетрін ненавидить саме це слово. Цю кімнату не завадило б як слід провітрити… тут якийсь невитравний запах кухні. Але чому ж Кетрін живе тут, коли в неї добра платня?»
— Вона каже, що ви можете піднятися, — долинув до Енн вражений голос пані Денніс. Уперше Кетрін Брук дотрималася правил поведінки.
Іти вузькими стрімкими сходами було неприємно. Без нагальної потреби ними, вочевидь, не піднімався б ніхто. Лінолеум у передпокої лежав протертий до дірок. Маленька задня кімнатка, де невдовзі опинилася Енн, здавалася ще понурішою, ніж вітальня. Із єдиного, не затіненого абажуром газового пальника линуло різке сліпуче світло.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енн із Шелестких Тополь», після закриття браузера.