Читати книгу - "Хотин"

— Щось не бачив я, щоби татари тебе грабували. Натомість, плече до плеча з вами проти нас билися, — похмуро відповів Микита.

У намет увірвався полковник Дорошенко.

— Де скурвий волох?!

— Що трапилося, Михаиле? — спокійно запитав Сагайдачний.

— У возах порох! Дорогими кармазинами перекрили, сап'яном. Добрі подарунки Осман наготував нам на погибель!

Сагайдачний недобре посміхнувся, глянув на Кондулеску.

— Що тепер скажеш, Юдо?

— Не відав я, панемосць про це! Вороги підклали. Хрестом святим клянусь!

— Це все? Коваля сюди. Та нехай у кабиці заліза розжарить, — Сагайдачний повернувся до джури: — швиденько! Пан значний, чекати не любить.

Кондулеску гепнувся на коліна і поплазував, заплутуючись у довгих полах квітчастого кунтуша, до Сагайдачного. Його зупинив, поставивши на голову ногу в гостроносому чоботі, Дорошенко.

— Стояти, змію гаспидський! Хлопці, обшукайте його, чи нема каменя за пазухою.

Волоха скрутили й відібрали невеличкого пістоля.

— Тю, та то перевертень! Тепер юж попався, не відкараскаєшся! — мовив Дорошенко, розглядаючи маленьку, італійської роботи зброю. — Пане гетьмане, треба полоскотати добре його, здається мені, багато чого цей волох нам повідає.

Обличчя Кондулеску, тільки що улесливе й запопадливе, враз набрало рішучого виразу.

— Ваше щастя, розбійники! Аллах всемогутній, воля його безмежна. Нічого від мене не почуєте, погані гяури!

— О, то він ще й потурнак!

Сагайдачний схопився на ноги.

— Тягніть ґалаґана до кабиці, — звернувся до козаків, потім повернувся до лежачого Кондулеску: — це ми ще зараз побачимо, як ти мовчати вмієш. Зірвати з нього одяг!

Волоха враз підхопили дужі руки і миттю винесли з намету до багаття. Поволі почали підтягуватися зацікавлені козаки. У широкому колі навколо кабиці пручався й верещав багато вбраний Іон Кондулеску. Козаки зірвали з нього дорогий кунтуш, штани. Нарешті султанський посланець залишився лише у спідньому. Підійшов коваль з Уманського полку, що був розташований поряд. На плечах дебелого козарлюги лежали кліщі, що ними він зривав із коней старі підкови, і декілька залізних прутів.

Мовчки вклав усе це в жар і застиг, чекаючи, що йому накажуть далі.

Сагайдачний підійшов до Кондулеску. Взяв волоха за бороду і рвучко потяг на себе.

— Ну що, Юдин плоде, будеш говорити, чи спекти тебе, як курча? Ти поглянь навкруги, гадаєш, ці люди будуть із тобою панькатися? — вказав рукою на навколишніх.

Полонений похмуро мовчав. Сагайдачний підкликав рукою коваля.

— Роби свою справу, козаче…

Через хвилину над козацьким табором забринів сповнений муки крик. Він повторювався знову і знову, поки через кілька хвилин не обірвався у несамовитих риданнях. Розпечене залізо взяло гору, і Кондулеску навіть не заговорив — заблагав:

— Пустіть мене, не мучте! Все, що знаю, скажу, до решти все! Нема сили терпіти таку наругу!

— Добре, — мовив Сагайдачний, запитливо подивившись на волоського вельможу, — я тебе слухаю, потурначе.

Збиваючись і стогнучи, раз по раз обриваючи мову, Кондулеску почав свою розповідь. Він плаксиво ойкав і викривав себе, супутників, зрадливі наміри турецького султана.

Через півгодини Сагайдачний з Микитою та Андрієм поганяли коней у напрямку Хотинського замку, а голова підступного волошина покотилась у кущі ліщини, що вкривали берег Дністра. Зрада, що могла привести козацько-польське військо до нищівної поразки, була викрита.

Ходкевич прийняв Сагайдачного і його супутників у покоях комендантського палацу. Мовчки вислухавши, потиснув кожному руку.

— Дякую, панемосць гетьмане, дякую і вам, молодці. Багатьом захисникам корони врятували ви життя цієї ночі. Якби зрадникам вдалося підпалити табір, турки вдерлися б у нього без великих перешкод. А де ці люди, що везли нам таку зраду?

— Я наказав усіх стратити, — похмуро кинув Сагайдачний.

— Шкода, я хотів на них подивитись. Але як є, так є. Що будемо робити далі?

— Гадаю, треба зробити те, чого вони не встигли, — раптом вихопилось у Микити.

Ходкевич і Сагайдачний здивовано подивилися на козака.

— Що ти мелеш, запорожцю? — Ходкевич неприязно скривив губи. — Хочеш підпалити табір?

— Ні, не табір! — гаряче заперечив Микита. — А от перед табором можна було б люльку розпалити та зачекати турчина з гостинцями. Гадаю, вони не баритимуться.

— Чорт би тебе взяв! Добру голову маєш! — поплескав Микиту по плечу Сагайдачний. Він одразу зрозумів, що має на меті запорожець. Позирнув на Ходкевича.

— Турки, напевне, очікують, доки наш табір займеться, а потім ударять великими силами. Розумієте, в чому річ?

— Так, так! — Ходкевич погладив пишні сиві вуса. — Тепер розумію. Звір обернеться на мисливця! Геніально! Пане Сагайдачний, я негайно збираю нараду. Можете відпустити молодців, їх буде нагороджено.

Сагайдачний мовчки подивився на запорожців. Ті вклонились і задзвеніли вниз по сходах. Почули лише репліку Ходкевича:

— Я волів би… — і голос стих у глибині покоїв. Схоже на колодязь подвір'я замку зустріло цілковитою темрявою.

Велетенські купи хмизу виросли, мов за помахом чарівної палички. За півгодини вони сягали вище зросту людини, а за годину громадилися, наче невеличкі степові могили. Перед ними в напрямку ворожого табору залягли десять тисяч козаків на чолі з Сагайдачним. Лежали тихо, прислухаючись до далеких голосів серед турецьких шатрів. Зовсім недалеко, у гіллі самотньої тополі, безтурботно пугикав пугач. Птах не міг уявити, серед якої кількості озброєних людей вишукує він свою здобич. Нарешті Сагайдачний почув гомін з боку польських шанців. Це підходив із двома полками прусської піхоти капітан Русанівський. Незабаром вирізнилися на тлі неба силуети ландскнехтів, озброєних аркебузами. Пугач здивовано замовк.

— Давай, — гукнув назад Сагайдачний, — піддайте-но жару, молодці, зігрійте старечі кістки!

Через хвилину за спинами козаків спалахнули щедро посилані порохом купи хмизу. Здійнялися до небес, заливаючи околиці примарним жовтим світлом. Десь за багаттям залементували, забігали чотири сотні молодиків, зчиняючи вдавану паніку. Прусські ландскнехти бігцем займали позиції на головних напрямках очікуваного нападу турецької армії. Розтягнувшись величезною підковою, що своїми ріжками була спрямована у бік турків, п'ятнадцятитисячний загін завмер у темряві, намагаючись до пори не видати своєї присутності.

До Андрія Кульбаби підповз Горбоніс. Витер рукавом спітніле чоло. Тихо зашепотів на вухо:

— Щось їх довго нема, поснули, чи що?

— А біс їх знає.

– І люльку не запалиш! — Максим зітхнув.

— Он позаду нас там добра люлька куриться, — Андрій хитнув головою у напрямку згарищ перед табором.

— Там добра. А тут вивідників треба чатувати.

— Тобі привіт гарячий, — раптом пригадав Андрій, — пан Грабовський передавав.

— Ти його бачив? — вигукнув Максим.

— Ану, я вам полементую, чортове сім'я! Щоби мені сиділи — анічичирк! — зашипів десь поблизу курінний.

— Бачив, — за хвилину зашепотів Андрій.

— Та чимало серед ляхів Грабовських, — Максимові було соромно за свій хлопчачий вигук.

— Грабовських, може, й багато. А цей із Кам'янця.