Читати книгу - "Хотин"

— Так. А ти звідкіля пані Юстисю знаєш? — Грабовський підозріло примружився.

– І зовсім я її не знаю, — викрутився Андрій. — Зі мною в курені козакує сусіда ваш, Яцько Лях. Тобто зараз він Лях, а як раніше звався, то не відаю. Казав, що знає тебе. Але, бачу, що з таким цабе і говорити йому нема про що.

Грабовський погордливо відкопилив губу.

— Я ваших запорізьких харцизяк не знав і знати не хочу. Поступися, смердючий хлопе, дай проїхати!

Андрій неквапливо поступився і вдавано почав винюхувати свою сорочку.

— Може, потом і тхне від мене — у бою був. А ти за окопами сидів, «мальвазію» дудлив, напевно, квіткою пахнеш?

Грабовський побілів із досади і щосили вдарив коня острогами, мстячись тварині за глузування козака.

— Ще зустрінемося! — кинув наостанку.

Андрій, задоволений подарунками Сагайдачного і перемогою над пихатим Грабовським, попрямував до коша. Остання пригода розвеселила його, і він уже смакував, як розкаже її товаришам…

Зрада, яка не вдалася

У таборі палахкотіли сотні яскравих кабиць. Час був вечірній, тож кашовари спритно куховарили біля велетенських мідних казанів. За розмірами їх було достатньо, щоби варити у пеклі грішників. Спітнілі козаки помішували дерев'яними веслами куліш, стурбовано куштували, дмухаючи на гаряче вариво. Смачні пахощі лоскотали ніздрі, підіймаючись над табором. Стукали сокири, мекали й бекали ще поки що численні вівці, кози, корови. Шмигали у пошуках їжі обдерті собаки. Козаки великими купами сиділи, розставивши у піраміди списи та мушкети. Біля розпакованих возів лежали різноманітні пожитки, скубали сіно коні. Подекуди біліли парусинові намети. У густій імлі бренькала кобза.

Андрій чимчикував до переяславців, усе ще розглядаючи подарованого Сагайдачним пістоля. Такої розкішної зброї він не бачив ще жодного разу за все життя. Милувався роботою майстра, та так, що забув дивитися під ноги.

— Куди валиш, мурло туподушне! — гаркнув хтось над вухом, аж Андрій підскочив.

Підняв голову. Над ним нависав комонник із малахаєм у руці.

— Під колеса захотів, чи що? — запитав уже спокійніше.

У нього за плечима рухалася дивна валка. За десятком розкішно вбраних волохів кілька запряжених волами велетенських кантар. Круторогі, натужно впираючись у землю могутніми ногами, тягнули багатопудовий вантаж. Ковані подвійною залізною шиною колеса залишали в землі глибоку колію. Андрій придивився до переднього волоха. У його обличчі промайнуло щось знайоме, щось таке, що насторожувало. Десь він його бачив, і тепер, поглядаючи на важкі вози, він силкувався пригадати де. У пам'яті поступово виросла дерев'яна засіка, швидкий, немов куля, штурм і розкидані у траві тіла вбитих татар. Здається, Ион… Коли його, зв'язаного, підвели до Микити, все поривався цілувати тому чоботи. Вози біля комори… І раптом Андрій пригадав. Мозаїка минулого поступово склалась у яскраву картину. Андрій наздогнав козака, котрий щойно його облаяв.

— Гей, товаришу, що це за люди?

— Та відомо ж, волохи, хіба не бачиш?

— Куди ви їх супроводжуєте?

— До Ходкевича. Посли султана. Певно, сподобалося наше військове привітання! Ач, скурвий набрід, послів присилає.

— А що вони хочуть?

— То не відаю. Сказано до Ходкевича доставить.

Андрій спинився. Недобре передчуття стиснуло груди.

Ой, не просто для привітань приїхали ці люди! Треба було з кимось порадитися. Микита! Чортяка знатиме, що робити, за малим не характерник. Андрій, притримуючи шаблю, кинувся до коша.

Запорожці вечеряли. Небо зовсім почорніло, і навколо кабиць примарне світло вихоплювало стомлені вусаті обличчя. Час від часу хтось шкреботів ложками по міді казанів. У тиші чувся неголосний спів. Невидимий у темряві молодик сумно виводив думу про козака Байду. З темної громади окопів час від часу перегукувалися вартові.

Андрій знайшов Микиту біля одної з кабиць Переяславського куреня, де той ретельно гострив шаблю. Веселі відблиски вогню бігали по блискучому клинку. Точило виводило свою скрипучу мелодію.

— Маю нагальну справу до тебе, Микито.

— То кажи, — Микита плюнув на камінь і знову затер ним по шаблі, не піднімаючи голови.

— Пам'ятаєш того волоха, що ми пустили, коли хутір узяли.

— Який хутір? — у Микити в голові вже вирувало завтрашнє бойовище. Він не відразу, але пригадав.

— Ну? — заглянув в очі Кульбаба.

— Кондулеску, здається? То що воно?

— Він тут. Я його тільки що зустрів. Та якого! Вбраний, наче паша бусурманський. З ним іще кілька волохів. Вози також. Тяжелезні! Воли ледве тягнуть. Кажуть, посли до Ходкевича від султана. Для чого б це? Тільки ж гуляти почали, наче і домовлятися зарано.

— Щось тут нечисто, бодай їх чорт, — погладив вуса Микита. — До Ходкевича кажеш?

— До нього.

— Треба розповісти кошовому. Пам'ятаєш, як нас татари перепинили? Чи не його, бува, робота, якось усе швидко тоді трапилось!

– І я про те думав. Крім нього, нікому, ми ж усіх порізали. Якщо я не помиляюся, турки задумали велику зраду…

Знайшовши кошового в отаманському наметі, розповіли йому все. Семен Шило трохи помислив і, натягнувши шапку, повів козаків до Сагайдачного.

— Чолом, батьку. Справа до тебе невідкладна, вислухай.

Сагайдачний невдоволено зморщився: йому саме обробляли скалічену руку. Дебелий джура, промивши рану, змащував її якоюсь маззю з гострим запахом. Усе ж наказний гетьман показав здоровою рукою на стільці у кутку намета.

— Сідайте, панове молодці, кажіть, що маєте.

— Ось він розкаже, — Шило кинув головою на Андрія.

— Знову ти, Андрію! — здивувався Сагайдачний, упізнаючи Кульбабу.

— Я, батьку, вибачте, що потривожив. Справа ось яка…

Через кілька хвилин, вислухавши розповідь козаків, Сагайдачний гукнув вартового.

— Де ті волохи, що до Ходкевича просились?

— Тут ще, у таборі. Чекають дозволу проїхати до замку.

— От і добре, що тут. Там серед них є такий Іон Кондулеску. Візьми кількох молодців і тягніть його сюди. Та добре у возах подивіться. Напевно, зраду везуть нам молдавські круторогі.

Охоронець миттю зник. Через кілька хвилин до намету зайшов Кондулеску в супроводі кількох козаків. Улесливо посміхнувся.

— Довгих років життя панові гетьману. Радий бачити великого українського лицаря і борця за православну віру.

— Дякую, — стримано відповів Сагайдачний, — відразу скажу, що вас покликано не для люб'язностей.

— Тю! — вихопилось у Микити. — Віру святу згадав. А що татари? Чи не їм ти провіант стягував у себе на хуторі?

Волох блиснув очима, впізнавши Микиту. Раптово він зблід. Пальці на руках дрібно затремтіли.

— Пане гетьмане! Прошу оборонити мене від цього вовкулаки. Він хотів мене вбити! Лише допомога Господа нашого милосердного та святого Ніколи врятувала мене від хижих лап харцизяки.

Микита з несподіванки замовк.

— А що в тебе на обійсті татарове робили? — Сагайдачний махнув рукою, відсилаючи джуру, який закінчив перев'язку.

— Татари напали на нас. Грабунок учинили. А цей розбишака, збоєць, і їх побив, і