Читати книгу - "Синi етюди"

- А ви ще раз спробуйте.

Сказав серйозно.

Вiвдя нервово перекосила обличчя:

- Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.

Вольський:

- Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.

- Так, краще не треба!

Вона засмiялась.

- Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.

- Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.

- Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.

Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.

Ще хтось гупав праворуч.

А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса - де вiн?

А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi вiн спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.

Вiвдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цiм. Це її дратувало.

Вона знову почала кокетувати.

Вольський:

- Я так не люблю!

- А як ви любите? - i примружила очi.

Сказав:

- Ви мене не перший день дратуєте… Що ви вiд мене хочете?

Вiвдя здивовано:

- Я од вас хочу?

- Так, ви.

Сказав уперто й рiшуче.

Вона:

- Це менi подобається.

Вольський:

- А менi зовсiм не подобається. Як ви хочете вiддатися менi, то робiть це й не мучте Макса, мене й себе.

У Вiвдi загорiлися очi.

- Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?

Вольський мовчав.

- З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?

Вольський мовчав.

Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.

Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною до Вiвдi. А вона шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було тихо, а тому й чути було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.

Нарештi вона сказала:

- Ну, йдiть, я готова.

- Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський.

Вiвдя не вiдповiла.

Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелюїй i вийшов.

Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i, як ранений звiр, завила в повiтря:

- Сво-лоч!

Iще пiдскочила до стiнки й билась об неї головою, зцiпивши зуби.

Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.

Макс теж не дивився на неї i, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.

Вiвдя мовчала.

Праворуч i лiворуч уже не гупало.

В гостиницi було тихо.

…А в вiкно знову бились снiжинки.

Снiжинки…

ЛЕГЕНДА

I

Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто:

- Повстання!

Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi блакитнi гони. Та й побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi.

…Iшла повiнь… Летiла буря…

I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув.

Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пiсень гнiдих, що на зорi застигли й кожну мить сивiють.

Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), нiхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив i рокiв зо три - пiшов у повстанцi.

Отож i залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.

Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однiєї кикнула.

…Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.

Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кiнь здох.

…А батько закатував матiр.

…Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов…

…Ех ти, сибiрська каторго!

…Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.

- Хто там такий? Одчепись!

Зареготав:

- Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!

…Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла, матерi їх ковiнька!

Кричали:

- Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?

Баба-свекруха сплеснула руками:

- Ой, лишенько! Якi ж тут буржуї, самi селяни проживають.

Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.

- А Гордiй Пронь є?

- Та є.

- А Остап Забийворота є?

- Та є.

Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi жили, як коти в сметанi.

…А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас - хоч собак годуй!

- Вари вареники! Печи пирiжки!

Варила, пекла Стенька…

…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вiкно зазирав молодик червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвiла, як мак… Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi їй, як у кози дикої, тiльки хитренькi трошки.

…Отже, горiла, цвiла Стенька… а баба спитала:

- Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?

- Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржуїв бити.

- Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози.

Запитало товариство:

- Невже жалко?

- Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський - як що, то й плакати.

А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..

- Ух ти, кралечко! - цебто обняв один.

…А другий заiржав та й полапав трошки.

Мовчала молодиця, думала, мабуть… потiм спалахнула раптом, наче промiнь пробивсь крiзь хмари:

- За волю… йдете?

I крикнули хлопцi:

- За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли.

Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила Стенька до порога:

- Цiєї ночi п'ять чоловiк присплю… Хто перший? Виходь! Задзвенiли шаблюки, з грюком розпанахало дверi…

…А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села. Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною ногою, з тавром на стегнi.

З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.

…Гримали повстання…

II

Не одна молодиця спiвала: "Ой, зажурюся, запечалюся, пiду в садок зелений - розвеселюся…" То не хмари нависли над головою, то очiпок придавив вороне волосся.

…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.

…Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.

Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде - тисячi, тисячi, тисячi… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспiвають, запишуть нащадки: був Приймак i Буденний, i були - тисячi, тисячi, тисячi…

…Палали панськi маєтки, тiкали пани. Iшли червоногвардiйцi - з заводiв, з шахт, з Донеччини, з Криворiжжя.