Читати книгу - "Старша Едда. Епос"

серцем;

Сванхільд була

у залах моїх

ніби яскравий

сонячний промінь.

16

Давала їй злото

й шати ошатні,

поки не видали

заміж до ґотів;

горе жорстоке

спіткало мене,

коли білі коси

Сванхільд моєї

втоптали в багно

копита коней.

17

Біль був не менший,

коли мого Сіґурда

без перемоги

вбили на ліжку,

чорна скорбота

була, коли Ґуннара

гаддя блискуче

в груди кусало

і коли серце

сміливого князя

живцем вирізали[610].

18

Багато я згадую

болю й недолі.

Сіґурде, сядь

на коня вороного,

хай бистрий дереш

до мене примчить;

поруч немає

невістки, ні доньки,

нема кому з Ґудрун

дарами ділитись.

19

Чи пам'ятає

Сіґурд слова,

якими ми вдвох

обмінялись на ложі,

про те, що до мене

ти з Хель повернувся б,

а я — до тебе

пішла би зі світу.

20

Ярли, складіть

віття дубове,

вогонь розпаліть

для мертвого князя;

хай палить груди

пломінь пекучий,

витопить з серця

хай всю скорботу».

21

Ярли усі

хай звеселяться,

жони усі

хай не горюють,

як це голосіння

добігає кінця.

Промови Хамдіра

1

Шлях почався

печальних діянь,

як альвів скорбота[611]

з'явилась на сході;

вранішній час —

для згадок про лихо,

кожного горе

вранці ятрить.

2

Було то не нині

та й не учора,

скоїлось це

за давніх-давен, —

не в сивизну навіть,

значно раніше, —

Ґудрун підбурила,

Ґ'юкі народжена,

синів своїх юних

помститись за Сванхільд:

3

«Сестру вашу рідну,

названу Сванхільд,

велів Йормунрекк

чавити копитами

чорних і білих,

на воїв шляху,

княжих, приборканих

ґотських коней.

4

Лишились лиш ви

після люду велителя,

живими зосталися

з роду мого.

5

Сама я живу,

мов осика у гаю,

позбавлена рідних,

мов без віття смерека,

щастя не маю,

мов древо без листя,

коли налетить

вітер шалений».

6

Тоді мовив Хамдір,

сповнений духу:

«Мало хвалила ти

Хьоґні діяння,

коли вони Сіґурда

сон перервали;

сиділа на ліжку,

а вбивці сміялися.

7

Одіж і постіль,

вся синьо-біла,

стала червона

від крови героя;

над Сіґурдом ти

холодним сиділа,

мало раділа,

провина то Ґуннара.

8

Атлі гадала ти

вразити, вбивши

Ерпа і Ейтіля[612]

замордувавши;

вийшло на гірше:

не варто наносити

рани мечем,

як себе ж і поріжеш».

9

Мовив тут Сьорлі,

мудрим він був:

«З матір'ю я

сперечатись не хочу;

та схоже на те,

не сказали ви дещо.

Що просиш ти, Ґудрун,

щоб втишити горе?

10

Оплакуй братів

і милих дітей,

родичів кревних,

у сварі полеглих;

нас також, Ґудрун,

скоро оплачеш,

тут сидимо ми

на конях чудових,

а там — помремо».

11

Вийшли за браму,

форкали люто,

їхали юні

вільгими горами

на конях гунландських,

щоби помститися.

12

Їм на шляху

зустрівся хитрун[613]:

«Чим зможе смаглявець[614]

нам стати в пригоді[615]?»

13

Зведений брат відповів,

що стане в пригоді рідні,

їм допоможе,

як одна нога — іншій.

«Як може нога

нозі помогти,

як може рука

руці стать в пригоді?»

14

Тоді мовив Ерп

такії слова, —

він височів

на коні верхи, —

«Кепсько для кволих

вказувать шлях».

За тії слова

вельми відважним

назвали байстря.

15

Витягли з піхов

піхов залізо[616],

гострі мечі,

тролиці[617] на втіху;

позбавили сили

себе на третину,

юного парубка

в землю поклали.

16

Плащі обтрусили,

мечі прив'язали,

богами народжені,

в оксамит вбралися.

17

Вперед путь лягла,

знайшли лиха шлях

і сина сестри

на вовчому древі,

на вітрі холоднім,

на захід від двору,

рипіла в гіллі

наживка для крука.

18

Весело в залах

пиячили воїни,

грому копит

геть не почули,

поки звитяжець

у ріг не сурмив.

19

Сказали тоді

до Йормунрекка,

що видно у полі

бійців у шоломах:

«Пильнуйся, бо сильні

нині приїхали,

родичку їхню

коні стоптали».

20

Тоді Йормунрекк

лише засміявся,

вуса розгладив,

хмільний од вина;

волоссям труснув

брунатним, на щит

білий поглянув,

й на чару злоту,

що тримав у руці.

21

«Я був би щасливий,

коли би побачив

Хамдіра й Сьорлі

в палатах своїх,

хлопців зв'язав би

тятивами від луків,

добрих нащадків

Ґ'юкі повісив би».

22

Тоді мовить Хродґльод[618],

ставши з героями,

так промовляла

до парубійка:

-- -- --

«Що я скажу,

вислухай нині;

двоє не зможуть

тисячу ґотів

зв'язати чи вбити

у замку високім».

23

Гамір зчинився,

падали чари,

ступали брати

по ґотів крові.

24

Тоді мовив Хамдір,

сповнений духу:

«Чекав, Йормунрекку,

на зустріч із нами,

хотів ти братів

у замку прийняти;

дивись на свої

руки і ноги,

які у вогні,

Йормунрекку, горять».

25

Тоді заревів

родич богів,

Бальдр броні[619],

мов лютий ведмідь:

«Жбурляйте каміння,

списи не беруть їх,

мечі їм не шкодять,

Йонака дітям».

26

Тоді мовив Хамдір,

сповнений духу:

«Зле зробив, брате,

що лантух відкрив цей;

бо часто із нього

поради злі лізуть».

Сьорлі мовив:

27

«Сміливий ти, Хамдіре,

та не кмітливий;

той часто в халепі,

кому клепки бракує!»

Хамдір мовив:

28

«Мали б ми голову,

якби вижив Ерп,

брат наш хоробрий,

якого ми вбили,

муж, жадний до битви, —

втрутились діси, —

в борні захищений, —

що я його вбив».

Сьорлі мовив:

29

«Не думаю я,

що вовчий в нас норов,

не будемо гризтись,

мов норни собаки[620],

що жадними є

до кровопролиття.

30

Ми билися добре,

на ґотах полеглих

ми стоїмо,

мов орли на деревах;

з доброю славою

нині чи завтра

ми помремо,

муж не уникне

присуду норни».

31

Сьорлі загинув

спереду зали,

Хамдір же впав

у чертогу кінці.

Це зветься Давні Промови Хамдіра.

Коментарі

Пророцтво Вьольви

«Пророцтво Вьольви» («Völuspá») — пісня, що відкриває «Старшу Едду». Вона змальовує картину язичницького світу, від його створення (того, що вьольва бачила чи пам'ятає) до його руйнації в годину Рагнарьок і відродження (того, що вьольва бачить тепер).

Вьольва (вала) — віщунка, чаклунка, від індоєвропейського кореня *vel — падати, вмирати. Одін пробуджує її від мертвого сну закляттям (інша версія — просто приходить до неї та обдаровує перснями й намистами), щоб вона розповіла