Читати книгу - "Старша Едда. Епос"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сванхільд була
у залах моїх
ніби яскравий
сонячний промінь.
16
Давала їй злото
й шати ошатні,
поки не видали
заміж до ґотів;
горе жорстоке
спіткало мене,
коли білі коси
Сванхільд моєї
втоптали в багно
копита коней.
17
Біль був не менший,
коли мого Сіґурда
без перемоги
вбили на ліжку,
чорна скорбота
була, коли Ґуннара
гаддя блискуче
в груди кусало
і коли серце
сміливого князя
живцем вирізали[610].
18
Багато я згадую
болю й недолі.
Сіґурде, сядь
на коня вороного,
хай бистрий дереш
до мене примчить;
поруч немає
невістки, ні доньки,
нема кому з Ґудрун
дарами ділитись.
19
Чи пам'ятає
Сіґурд слова,
якими ми вдвох
обмінялись на ложі,
про те, що до мене
ти з Хель повернувся б,
а я — до тебе
пішла би зі світу.
20
Ярли, складіть
віття дубове,
вогонь розпаліть
для мертвого князя;
хай палить груди
пломінь пекучий,
витопить з серця
хай всю скорботу».
21
Ярли усі
хай звеселяться,
жони усі
хай не горюють,
як це голосіння
добігає кінця.
Промови Хамдіра
1
Шлях почався
печальних діянь,
як альвів скорбота[611]
з'явилась на сході;
вранішній час —
для згадок про лихо,
кожного горе
вранці ятрить.
2
Було то не нині
та й не учора,
скоїлось це
за давніх-давен, —
не в сивизну навіть,
значно раніше, —
Ґудрун підбурила,
Ґ'юкі народжена,
синів своїх юних
помститись за Сванхільд:
3
«Сестру вашу рідну,
названу Сванхільд,
велів Йормунрекк
чавити копитами
чорних і білих,
на воїв шляху,
княжих, приборканих
ґотських коней.
4
Лишились лиш ви
після люду велителя,
живими зосталися
з роду мого.
5
Сама я живу,
мов осика у гаю,
позбавлена рідних,
мов без віття смерека,
щастя не маю,
мов древо без листя,
коли налетить
вітер шалений».
6
Тоді мовив Хамдір,
сповнений духу:
«Мало хвалила ти
Хьоґні діяння,
коли вони Сіґурда
сон перервали;
сиділа на ліжку,
а вбивці сміялися.
7
Одіж і постіль,
вся синьо-біла,
стала червона
від крови героя;
над Сіґурдом ти
холодним сиділа,
мало раділа,
провина то Ґуннара.
8
Атлі гадала ти
вразити, вбивши
Ерпа і Ейтіля[612]
замордувавши;
вийшло на гірше:
не варто наносити
рани мечем,
як себе ж і поріжеш».
9
Мовив тут Сьорлі,
мудрим він був:
«З матір'ю я
сперечатись не хочу;
та схоже на те,
не сказали ви дещо.
Що просиш ти, Ґудрун,
щоб втишити горе?
10
Оплакуй братів
і милих дітей,
родичів кревних,
у сварі полеглих;
нас також, Ґудрун,
скоро оплачеш,
тут сидимо ми
на конях чудових,
а там — помремо».
11
Вийшли за браму,
форкали люто,
їхали юні
вільгими горами
на конях гунландських,
щоби помститися.
12
Їм на шляху
зустрівся хитрун[613]:
«Чим зможе смаглявець[614]
нам стати в пригоді[615]?»
13
Зведений брат відповів,
що стане в пригоді рідні,
їм допоможе,
як одна нога — іншій.
«Як може нога
нозі помогти,
як може рука
руці стать в пригоді?»
14
Тоді мовив Ерп
такії слова, —
він височів
на коні верхи, —
«Кепсько для кволих
вказувать шлях».
За тії слова
вельми відважним
назвали байстря.
15
Витягли з піхов
піхов залізо[616],
гострі мечі,
тролиці[617] на втіху;
позбавили сили
себе на третину,
юного парубка
в землю поклали.
16
Плащі обтрусили,
мечі прив'язали,
богами народжені,
в оксамит вбралися.
17
Вперед путь лягла,
знайшли лиха шлях
і сина сестри
на вовчому древі,
на вітрі холоднім,
на захід від двору,
рипіла в гіллі
наживка для крука.
18
Весело в залах
пиячили воїни,
грому копит
геть не почули,
поки звитяжець
у ріг не сурмив.
19
Сказали тоді
до Йормунрекка,
що видно у полі
бійців у шоломах:
«Пильнуйся, бо сильні
нині приїхали,
родичку їхню
коні стоптали».
20
Тоді Йормунрекк
лише засміявся,
вуса розгладив,
хмільний од вина;
волоссям труснув
брунатним, на щит
білий поглянув,
й на чару злоту,
що тримав у руці.
21
«Я був би щасливий,
коли би побачив
Хамдіра й Сьорлі
в палатах своїх,
хлопців зв'язав би
тятивами від луків,
добрих нащадків
Ґ'юкі повісив би».
22
Тоді мовить Хродґльод[618],
ставши з героями,
так промовляла
до парубійка:
-- -- --
«Що я скажу,
вислухай нині;
двоє не зможуть
тисячу ґотів
зв'язати чи вбити
у замку високім».
23
Гамір зчинився,
падали чари,
ступали брати
по ґотів крові.
24
Тоді мовив Хамдір,
сповнений духу:
«Чекав, Йормунрекку,
на зустріч із нами,
хотів ти братів
у замку прийняти;
дивись на свої
руки і ноги,
які у вогні,
Йормунрекку, горять».
25
Тоді заревів
родич богів,
Бальдр броні[619],
мов лютий ведмідь:
«Жбурляйте каміння,
списи не беруть їх,
мечі їм не шкодять,
Йонака дітям».
26
Тоді мовив Хамдір,
сповнений духу:
«Зле зробив, брате,
що лантух відкрив цей;
бо часто із нього
поради злі лізуть».
Сьорлі мовив:
27
«Сміливий ти, Хамдіре,
та не кмітливий;
той часто в халепі,
кому клепки бракує!»
Хамдір мовив:
28
«Мали б ми голову,
якби вижив Ерп,
брат наш хоробрий,
якого ми вбили,
муж, жадний до битви, —
втрутились діси, —
в борні захищений, —
що я його вбив».
Сьорлі мовив:
29
«Не думаю я,
що вовчий в нас норов,
не будемо гризтись,
мов норни собаки[620],
що жадними є
до кровопролиття.
30
Ми билися добре,
на ґотах полеглих
ми стоїмо,
мов орли на деревах;
з доброю славою
нині чи завтра
ми помремо,
муж не уникне
присуду норни».
31
Сьорлі загинув
спереду зали,
Хамдір же впав
у чертогу кінці.
Це зветься Давні Промови Хамдіра.
Коментарі
Пророцтво Вьольви
«Пророцтво Вьольви» («Völuspá») — пісня, що відкриває «Старшу Едду». Вона змальовує картину язичницького світу, від його створення (того, що вьольва бачила чи пам'ятає) до його руйнації в годину Рагнарьок і відродження (того, що вьольва бачить тепер).
Вьольва (вала) — віщунка, чаклунка, від індоєвропейського кореня *vel — падати, вмирати. Одін пробуджує її від мертвого сну закляттям (інша версія — просто приходить до неї та обдаровує перснями й намистами), щоб вона розповіла
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старша Едда. Епос», після закриття браузера.