Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Окрім усього, іще Мадлен, зять, гувернантка, що заламувала руки коло ліжка... Телефон у холі не переставав дзвонити. А ще той доктор Бланш зі своїми краплями та пілюлями, з голосом кюре та своїми нескінченними рекомендаціями. Він не визначив конкретної причини, лише казав, що це серце, втома, турботи, паризьке повітря (говорив він казна-що, недаремно ж стирчав на факультеті медицини).

У родини Перікур був власний великий особняк, що вік­нами виходив на парк Монсо. Пан Перікур передав більшу його частину доньці, яка після весілля переробила на свій смак третій поверх (вони його займали з чоловіком). А пан Перікур жив на верхньому в шести кімнатах (серед яких він насправді займав лише велику спальню — вона слугувала йому і бібліотекою, і кабінетом). А на додачу мав маленьку, але достатню, як на нього, ванну. Йому здавалося, для сім’ї цілком достатньо цих апартаментів. Після смерті дружини він і ногою не ступив до інших кімнат, крім величезної їдальні в холі. Усілякі прийоми можна було би влаштовувати і в ресторані «Вуазен» — нічого тут і обговорювати.

Його ліжко стояло в ніші, заштореній оксамитовими завісами темно-зеленого кольору. Сюди жодного разу не заходила дружина (при потребі він сам до неї ходив, а це місце було лише для нього).

Коли його привезли, Мадлен довго і терпляче сиділа поруч. Нарешті, коли вона взяла його за руку, він уже не стримався:

— Ти ніби над покійником гибієш, — сказав він.

Хтось інший на місці Мадлен почав би протестувати, а вона лиш усміхнулася. Вони рідко мали можливість побути тільки вдвох так довго. «Вона таки й справді не дуже вдалась на вроду», — подумав Перікур. «Постарів він уже...» — подумала донька.

— Полишаю тебе, — сказала вона встаючи.

Мадлен кивнула на шнур виклику, він нахилив голову на знак згоди — мовляв, не хвилюйся. Вона перевірила, чи на місці склянка з водою, носовичок та пілюлі.

— Вимкни світло, будь ласка, — попросив він.

Донька пішла, і йому стало самотньо.

Він почувався вже краще — слабкість, яка охопила його в «Жокеї», минулася (інколи таке з ним траплялося). Щось схоплювало його в ділянці живота і поширювалося аж до плечей, тоді до голови. Але серце ще шалено билося, здавалося, йому бракує місця в грудях. Перікур простягнув було руку до шнура, та зупинився (щось підказувало йому, що він не помре, — ще не прийшов час).

Спальня тонула в сутінках. Він дивився на книжкові шафи, картини, орнамент на килимі, і ніби бачив усе це вперше. Він відчував себе таким старим, а все довкола, аж до найменшої деталі, здалося йому незнайомим. Раптом йому знов забракло повітря, горло стиснуло, ніби лещатами, так сильно, що аж сльози виступили на очах. Він заплакав. Його охопила така туга, якої він досі не відчував — хіба що в дитинстві. І від цього йому якось зразу полегшало. Він не стримувався, сльози лилися, а йому не було прикро, його ніби хтось заспокоював. Витерши очі краєм простирадла, він зітхнув, але сльози все текли і текли по обличчю. Оце і є, напевне, старість, — подумалось йому. Трохи піднявшись на подушках, він взяв з нічного столика носовичок і висякався, сховавшись з головою під простирадло, бо не хотів, щоб його почули, хвилювалися, заходили. Чи щоб його не побачили заплаканим? Ні, не тому. Йому б, звичайно, цього не хотілося — не личить чоловікові в його літах рюмсати, як хлоп’як, просто він хотів побути на самоті.

Спазм відійшов, але дихання було ще здушене. Потроху сльози перестали текти. Він почувався спустошеним, виснаженим, але сон не приходив, хоча раніше, усе своє попереднє життя, він завжди добре спав (зокрема й при найскладніших обставинах). Наприклад, коли померла дружина. Правда, він тоді нічого не їв, але спав спокійно — така вже вдача. Зрештою, він любив свою дружину, чудову жінку з усілякими чеснотами. Вона померла такою молодою... Як це несправедливо! Але отак втратити сон — це було незвично і тривожно для такого чоловіка, як він. «Справа не в серці, — подумав Перікур, — дурний той Бланш». Щось нависло над ним — важке і загрозливе. Він згадав про роботу, про зустрічі, призначені на другу половину дня, і не міг усього цього зрозуміти. Весь день пропав задурно, уже ранок виявився зіпсованим. Причина не чаїлася в розмові з брокером. Це ж не причина зовсім (нічого особ­ливого, просто робота). Він тих брокерів бачив-перебачив за тридцять років роботи. Що кожної п’ятниці проводилися збори з обговорення кошторису — з банкірами, посередниками. Вони усі виструнчувалися перед паном Перікуром.

Струнко!

(Як на війні солдати, подумав Перікур.)

Сльози нахлинули раптово. Він нарешті зрозумів, чому так сильно страждає. З приглушеним стогоном він, у повній безнадії, впився зубами в простирадло. Як він міг отак жити, сам того не усвідомлюючи? А найгірше те... що він... Йому бракувало слів, думки ніби випарувалися від всеохопного горя.

Його син загинув...

Едуард... Він же помер саме в цей день! Його хлопчик, його синочок...

У день синового народження він про це навіть не згадав. Але зараз його образ виник, ніби принесений вітром, і все накопичилося, щоб вибухнути саме сьогодні.

Сьогодні — рівно рік, як він помер.

Його біль посилювався, бо він вперше усвідомив, щó Едуард для нього значив. Якось раптово зрозумів, як розмито, відсторонено, сам того не бажаючи, він втратив свого сина. І коли він це зрозумів, коли сприйняв цю неминучу реальність, прийшла думка: більше він його ніколи не побачить... Ніколи.

Але це ще не все... Оті сльози, спазм у грудях та клубок у горлі...

Найгірше було те, що він сприйняв повідомлення про його смерть... з полегшенням.

Він провів ніч без сну, згадуючи Едуарда в дитинстві, посміхаючись від спогадів, захованих так глибоко, що йому вони здалися зовсім новими. У думках панував хаос. Важко згадати, що було