Читати книгу - "Дожити до весни"

– Ну-ну, чого ти! Я до того веду, що добре тобі все вдалося: водночас і грошенята заробляла, – заробила ж трохи? – і до занять готувалася. Вперше зустрічаю таку студентку – кмітливу, вродливу і, мабуть, дуже допитливу. В цьому ми з тобою схожі – я також допитливий. От хотілося б прочитати Біблію. Але де її дістанеш? Кажуть, вона така грубезна, що не кожна людина може до кінця прочитати. Треба буде у Вольського попросити. Як думаєш, дасть? У нього вдома вона, напевне, є. Та й не тільки Біблія, адже, як сказав товариш Стецюк, Адам – син священика.

– Не знаю. Про родину ми ніколи не говорили. І вдома в нього жодного разу не була, тільки в майстерні.

– Так то ж і є його дома. Зимова. А на літо він перебирається до приміського будиночка. Та хижка, щоправда, уже от-от завалиться, бо третю зиму не опалюється. Хіба він тобі цього не розповідав?

Виявляється, знав усе-таки дещо кореспондент Василь Настюк про художника Адама Вольського…

У тому, що словом можна вбити, вона переконалася за тиждень. Комсорг групи Едик Зубков поклав перед нею газету та пристукнув по ній кулаком, ніби голіруч цвяха ввігнав у стіл, а заодно прибив ним і місцеве друковане видання.

– Читай, але не дуже губи закопилюй! Слави тобі ця публікація не додала, а неславою весь факультет обляпала. Тож доведеться поговорити на зборах про те, чому ти стільки пар пропустила і як голим задом безсоромно перед попівським богомазом крутила.

У статті про виставку «Жінка і весна», що зайняла аж сторінку, майже дві третини було присвячено Адаму Вольському. Автор публікації повідомляв про хуліганський випад художника, який просто-таки шокував справжніх (начебто є ще й несправжні) шанувальників мистецтва, критикував його роботу, яку назвав чомусь «Єва з глобусом», а заразом розмірковував про містицизм, абстракціонізм, символізм і всілякі інші чужі для радянської людини «ізми», які все далі проникають у наше рідне мистецтво, намагаючись розхитати, знівелювати та навіть зруйнувати його.

Наприкінці – коротко про студентку педінституту, яка світила голим задом у художній майстерні, замість того, щоб сидіти на парах, гризти граніт науки та вивчати методику виховання підростаючого покоління. Звісно ж, спонукав її до цього сам представник сумнівного малярства. Дівчина нібито розповіла про неврівноваженість і нервові зриви Вольського, які мала нещастя терпіти цілими годинами впродовж двох місяців. Вони лякали її, через них вона не могла навіть до занять в інституті готуватися. Стаття закінчувалася риторичним запитанням: «Яка ж мораль цього попівського сина, який ходить до церкви, читає Біблію і бере з неї релігійні сюжети?»

Сиділа як громом уражена. Як же це? Боже, за що?!

Отямившись, стрімголов кинулася з аудиторії до телефонаавтомата біля вхідних дверей інституту. Треба негайно зателефонувати Адамові! Треба попередити його про цю фальсифікацію! У слухавці – довгі гудки.

Знову й знову набирала його номер. Ну відгукнись же! Відгукнись, Адаме! Ти ж не можеш повірити в цю маячню! Ти ж мусиш зрозуміти, що все це брехня. Мусиш! Бо ти розумний і добрий, талановитий і великодушний. Бо ти любиш мене. Бо ти – мій Адам!

Телефон мовчав.

Повернулася до аудиторії, забрала речі й побігла до художньої майстерні. Постукала у двері – жодного звуку. Спустилася до виставкової зали. Картини Адама Вольського «Єва з яблуком» там уже не було. Чергова (вона ж і адміністраторка, і касирка) сказала, що сьогодні зранку автор забрав її – влетів, як навіжений, вийняв полотно, згорнув у сувій, раму жбурнув на стіл і тільки його й бачили. Чому він так зробив? А хто ж його знає, чому? Захотів – і забрав. Звісно ж, вона не дозволяла, говорила, що потрібен дозвіл голови, але для нього те її говоріння – як горохом об стіну. Художники – народ своєрідний, а цей Вольський узагалі якийсь нарваний, абсолютно некерований.

Єва вирішила поїхати у передмістя, на дачний масив. Подумала, що Адам міг заховатися у своєму будиночку. Вона досі так і не побувала там, але мала орієнтир – височенну сосну під вікном і гніздо шишкарів на ній. Дворик, обнесений невисоким парканом і закиданий сосновими шишками, зустрів тихим капотінням берези – хтось вставив у її стовбур металеву рурку, під яку прилаштував трилітрового скляного слоїка. Соку було небагато, він ледь закривав дно, і тому кожна краплина, що падала з рурки, дзвінко відлунювала в тиші. На дверях будиночка – навісний замок. Радше з відчаєм, аніж з надією постукала в шибку. Із сусіднього будинку вийшов чоловік у куртці наопашки. Чого це вона тут у вікна тарабанить? Невже не зрозуміло: якщо двері на замку, то нікого всередині немає. Хто ж тоді поставив банку біля берези? Ну, він поставив. А що, не можна вже й соку вточити? Адам дозволив. Коли саме? Торік. Цього року він сюди ще не навідувався.

Поїхала назад до міста. Знову довго стукала у двері майстерні. Ну що ж, вона почекає, їй більше нікуди поспішати – колись же він однаково мусить повернутися. Просиділа ніч під дверима. Адам так і не з’явився.

Уранці, задубілу від холоду й запухлу від сліз, її побачив сусід Вольського по майстерні, старенький художник-графік Ткаченко. Запросив до себе, напоїв гарячим чаєм. Намагався заспокоїти: нічого з Адамом не станеться, ні зараз, ні потім – це ж усе-таки не страшні сталінські часи, коли ні за що могли на Соловки запроторити, та й чогось антирадянського Адам не сказав і тим