Читати книгу - "Судний день"

– Він користається великим довір’ям у пана воєводи.

– Думаю, він зрадить при першій нагоді…

Запала мовчанка.

– Може, час повечеряти? – запитав губернатор.

Присутні лише знизали плечима, тож Младанович плеснув у долоні.

Доки слуги накривали стіл просто у кабінеті, присутні продовжили говорити про полювання, музику, історію, коли ж слуги покинули кабінет і присутні випили по келиху венгжина, політична розмова продовжилася.

– Нам потрібна від вас допомога, пане губернаторе, – мовив Воронович, закушуючи кролячою лапкою.

– Чому маємо допомагати вам, якщо москалі розіб’ють конфедерацію з дня на день? – запитав Младанович.

Ротмістр обглодав кістку, кинув її у таріль.

– Не дадуть ради. Турки уже давно ворогують з москалем, а тепер, коли вони порушили наші кордони, Порта лише чекає приводу оголосити війну. Доки вони будуть змагатися між собою, ми скинемо Понятовського і виберемо собі нового короля. Австріяки і прусаки нам у тому допоможуть – московський ставленик і їм як більмо на оці. Ходить така думка, що із воєводи київського може вийти добрий король. Тому нам треба зібратися з силою, нагромадити військо і припас для вирішального бою. Що ж до схизматів, то їх треба силою примусити зайняти наш бік, бо удар у спину від них може бути і справді фатальним.

Те, що Младанович почув від цього ротмістра, неабияк зацікавило губернатора.

– Якої помочі вам потрібно від нас?

– Всілякої…

У ці дні пан Воронович метався по краї, мов вовк по кошарі: то відбирав у схизматів церкви, то товкся по лісах, висліджуючи гайдамаків, то виступав на шляхетських соймиках. Роботи з організації шляхетського руху було вдосталь. Та й шляхтичі, не обтяжені іншими обов’язками, як лише «служба Ойчизні», зліталися на його поклик, збиралися, озброювали челядь і тільки чекали наказу. Вони з охотою визнали Вороновича своїм лідером, знаючи його непохитний норов.

Уже минув день, а пан ротмістр був іще в дорозі. Він покинув Умань, де заручився підтримкою губернатора Младановича і тепер зближався з кавалькадою вершників до Жаботинського замку. Туди з’їхалося багато місцевої шляхти, аби зробити соймик і обговорити ситуацію в краї. Пан Воронович знав настрої місцевого панства: ставати проти регулярних військ російської армії вони не поспішали, чудово розуміючи, що їх там чекає. А от погромити українські навколишні села вони були зовсім не проти. Що ж, і за це спасибі…

У замку добре знали звук його сурми, тому коли вона засурмила перед брамою, то брама миттєво відчинилася. Схоже було на те, що на нього чекали.

Він в’їхав на подвір’я, попрямував до дверей, а вже тут спішився і віддав повід вартовому, що підбіг. Найближчі з його ватаги зробили те саме.

– Ну що? – спитав коротко вартового.

Той поклонився.

– Вельможне панство чекало на пана від обіду.

– Я затримався в дорозі, – швидко відповів ротмістр.

– Так і подумали. Тому пан губернатор наказав розпочинати сойм без вас.

Воронович прислухався: із замку долинала музика, співи.

– Чую. Мабуть, і досі проводиться засідання. Справжні патріоти тут зібралися, – криво посміхнувся Воронович і першим рушив до дверей.

Насправді тут зібралося не так вже й багато людей. Можливо, спочатку їх було трохи більше, однак зрозумівши, що соймик переростає у просту балаканину, вони порозходилися, так що залишилися самі стійкі.

Бенкетна зала, на відміну від темного коридору, освітлювалася великою кількістю свічок. Саме звідси й чулася музика, крики та галас. Дубові столи стояли у кілька рядів, поміж них лави. Шляхта гуляла на повну – вино лилося рікою, а слуги губернатора не встигали доносити дорогі наїдки. На одному зі столів танцювали напівголі дівки, легко рухаючись поміж наїдками, розставленими на столі.. Одна з них взагалі була гола – котрийсь меткий шляхтич хвацько здер із неї сукню: тут же почувся регіт, свист, вигуки. Ротмістр мимоволі залюбувався її грудьми – немалими, але пружними, що підіймалися в такт танцю. Та й бедра, і сідниці були гарно заокруглені – таке подобалося чоловікам. Шляхта за цим столом голосно вигукувала, вимахуючи чарками, розливаючи вино.

Воронович спостерігав за цим дійством, стоячи на порозі зали. Нарешті його зауважив якийсь лакей, підбіг, поклонився.

– Зробіть ласку, пане, займіть почесне місце за столом та приєднайтеся до вельможної компанії. Дозвольте вас провести.

Воронович чортом подивився на нього.

– Поклич мені краще губернатора.

– Але ж пан губернатор уже відпочивають.

Він не стримався, вихопив пістоля і бахнув угору. Спочатку гробова тиша, а тоді страшний писк панянок. Шляхтичі посхоплювалися.

Воронович ступив кілька кроків, відчинив вікно – відразу ввірвалося свіже повітря, а винний чад почав вивітрюватися.

– Це ви, пане Воронович? Але що ви тут робите? – нарешті знайшовся пан губернатор.

– Я прибув на сойм.

– Але ж ми чекали вас вже на ранок.

Воронович знизав плечима.

– Прошу мене пробачити, я надто пізно приєднався до вас. Мені повідомили, що ви засідаєте ще від обіду, тож покірно прошу повідомити мені, яку ухвалу виніс наш сойм.