Читати книгу - "Судний день"

Йому відповів губернатор, який на правах господаря головував на тому зібранні.

– Ми ухвалили приєднатися до конфедерації. По-друге, ми засудили короля як зрадника. По-третє, ми вирішили не виконувати умов ганебного трактату, прийнятого у Варшаві. Тоді, коли такі доленосні рішення були прийняті, я оголосив перерву до завтра й ми розійшлися – людям треба відпочити. Це тільки хлопи п’ють воду й сплять у своїх бридких хлівах. А вельможного пана місце за бенкетним столом із чаркою доброго вина у руці.

Присутні схвально загули. Воронович криво посміхнувся, не приховуючи іронії.

– Ви й справді тяжко напрацювалися.

– А що, – втрутився в розмову один зі шляхтичів. – Ми готові першими стати на заклик Вітчизни!

– Хоч сьогодні! – підтвердило кілька голосів.

– Тоді я попрошу панство збиратися в похід! – випалив Воронович. Не зважаючи на всі слова шляхти, це стало несподіванкою. А регіментар продовжив: – Мені достеменно відомо, що навколо схизматських монастирів клубочаться зграї гайдамаків. Нам потрібно хоч з дві тисячі шабель, і знищимо ті прокляті монастирі, а їх добра й землі захопимо й віддамо святій церкві…

Пан Станіслав Хічевський служив у київського воєводи Потоцького збирачем податків. Ні, він не ходив по хатах із великою торбою і не їздив на возі. Його справою була перевірка документів, а також відповідність тих документів тому, що є насправді. Перевіряв переважно губернаторів та великих орендарів.

Пан Канівський не був ані губернатором, ні, тим більше, орендарем. Він доводився досить близьким родичем воєводі Потоцькому, мав у своїй власності великі маєтності, в тому числі в містах Богуславі та Каневі.

І Хічевський, і Канівський були присутні при розмові губернатора Младановича із ротмістром конфедератів, тож кожен із них приїхав до Канева зі своїми думками і турботами. Пан Канівський років мав десь біля п’ятдесяти, був досить огрядний і високий. Хічевський же, навпаки, – худий, високий, спокійний, трохи блідий на обличчі.

– Правильно зробив воєвода, що підтримав конфедерацію. Нічого, тепер дамо москалям прикурити, – говорив збуджено пан Канівський.

Вони саме розмістилися у замку, а челядь швидко накрила на стіл: господар був втомленим і голодним з дороги.

– Ну, москалям ми нічого зробити не зможемо, – заперечив пан Хічевський.

– А це чому?

– Бо москалі як той ведмідь, а ми – як мурахи.

– Може, й так. Але нам турки допоможуть. Чув пан, як ротмістр розказував? Признаюся, колись я був набагато гіршої думки за того Вороновича, а він таки виявився зацним чоловіком.

Хічевський тим часом уплітав уже третю канапку.

– Турки турками, то є, пане, велика політика. Шкода мені тільки нашого краю, що мусить таке лихоліття пережити.

Панові Канівському ніяк не сиділося за столом, він підвівся і почав ходити по кімнаті.

– Мусимо позбутися Понятовського – клятого зрадника. А ще – схизми. То від неї у нас усі біди.

Хічевський налив у кубки ще вина.

– Якщо позбудемося всіх православних схизматів, то хто тоді буде на нас працювати?

Відкрию вам, пане Миколаю, одну таємницю. У кожного тут є своя вигода: воєвода заробляє дивіденди політичні, губернатор – гроші, Воронович – ще щось. І лише ви, пане, щиро перейнялися цим усім.

– Так, перейнявся. Мало того: я готовий віддати багато свого майна, аби тільки конфедерати добилися своєї цілі. Чекай, пане, а про які гроші ти кажеш?

Хічевський продовжував собі покійно обідати, запиваючи все запашним напоєм.

– Ну як? Це ж очевидно: на війну можна багато чого списати… Повірте, пане Миколаю, у пана уманського губернатора не все так чисто із документами. Зрештою, як і в кожного. Усі ми хочемо жити у замках, їздити на каретах і харчуватися ніжним м’ясом кроликів та куріпок.

При цих словах пан збирач податків обглодав кісточку і кинув хортові, що лежав під столом. Пес поглянув на неї одним оком, проте навіть не підвівся.

– Чорт забирай! – вилаявся пан Канівський. – Можна подумаю, що ти, пане, такий чесний і твої руки ніколи не крали! Та всі знають, скільки береш, пане, і яку торбу грошей треба занести до твоєї карети.

Хічевський лише знизав плечима.

– Усі про все знають, у тому числі і воєвода, однак ніхто нічого не каже, а тим більше не робить.

Пан Канівський продовжував ходити по кімнаті, нарешті узяв у руки дзвоник, задзвонив, кажучи при тому:

– А я таки щось почну робити.

У кімнату зайшов слуга.

– Губернатора до мене, сотника міліції і ротмістра жовнірського – нарада буде!

На цій нараді пан Миколай вилив свій гнів на підлеглих, ті ж, у свою чергу, виправдалися тим, що у всьому винні схизмати. А ще згадали про гайдамаків, котрих хтось там десь бачив.

– Усіх підозрілих – у темницю: сам допитувати буду! – гукав збуджено пан Канівський.

Жовніри тут же заходилися виконувати його наказ…