Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Він добре пам'ятав, як вони із вагітною вже Мариною приїхали сюди у серпні 1992 року. І, хоча дружина йому розповідала, що батьки мають дачу на Кароліно-Бугаз, він аж ніяк не чекав, що їхня ділянка буде знаходитися так близько від того місця, де була дача його далеких родичів.

«Це просто диво! — кричав він від захвату, стоячи на морському узбережжі й вказуючи рукою на блакитний будиночок, що виднівся метрів за двісті ліворуч. — Он бачиш, дах з антеною і невеличкий балкончик, заплетений виноградом! Ото була дача Голдіних, батькового двоюрідного брата, який у 1989-му емігрував до Америки. У нього була дружина-єврейка, та й сам, певне десь на половину був євреєм. Жорка, старший син їх, був таким принциповим комсомольцем, що попросився у Афган, хоча вони його легко могли відкупити. Там і загинув... А Сеня, той закінчив мехмат у Бауманці в Москві й теж подався до Америки. Зараз працює в Каліфорнії, в якійсь електронній компанії типу «Яблуко» називається. Майструє програмне забезпечення...

Багато думок і спогадів, багато фрагментів і картинок з не такого вже далекого минулого спалахували перед внутрішнім поглядом Аркадія, який хлюпався на мілині тієї розкішної причорноморської коси, що зветься Кароліно-Бугаз. Бодай годину, а може й більше провів він у морі, аж поки з лиману не війнув легенький вітерець...

Це сталося десь близько п'ятої пополудні. Вітер з лиману підняв на морі легкі брижі, і сонячне сяйво замерехтіло в тисячах дрібних хвильок, якими враз взялася морська гладінь.

На пляж знову потяглися люди. Першими вилізли з тіні своїх наметів упрілі після денного сну «дикуни». Трохи пізніше підтягнулися орендарі дач, а вже за ними, близько шостої, з'явилися на пляжі й корінні дачники з дітьми та онуками.

Вітер тим часом робився дедалі дужчим.

— Ти диви, як віє! — цокнувши вставною щелепою прорік восьмидесятирічний ветеран ВВВ, колишній пенітенціарний в'язень Борис Соломонович Штейнберг, дивлячись у бік лиману. Профілі Сталіна і Леніна, виколоті на його старечих грудях, взялися «гусячою шкірою», рівно як і якорі й троянди з кинджалами на його передпліччях.

— Дивись гарно за Лєначкой, а я зараз повернусь, — відгукнулася Дора Абрамівна, його кремезна дружина з тугим, розпухлим від внутрішнього жиру животом, і на тоненьких ніжках почимчикувала складати сонцезахисну парасолю.

Природне диво, що сталося на очах у спантеличених пляжників, справді вражало. За якусь годину-півтори золоту серпневу спеку з усього узбережжя здув свіжий і натхненний лиманський бриз, що налетів з півночі. Заходилися, загуляли морем справжні хвилі, завіялися пляжем піщані завірюхи, засипаючи очі й принесені з собою на пляж персики і виноград. Летіли у море обгортки від морозива, недопалки, цукеркові фантики, полишені байдужими до екології громадянами, летіли у море необачні комахи: бабки, бджоли, метелики, божі корівки, летіли надувні матраци і дитячі круги, беркицьнулися і покотилися пляжем декілька парасоль, і навіть чиясь пляжна підстилка засолопилася, вигнулася невпокореною дугою і теж полетіла у море.

Близько сьомої години вечора вітер здув з пляжу майже усіх відпочивальників. З десяток найбільш настирливих борюкалася із хвилями у морі, і ще декілька пар залишалися не березі, напнувши майки і втиснувши тіла у пісок.

Аркадій теж піддався загальним капітулянтським настроям і, сумно нахиливши голову, попхався додому.

— Ти, теє... пробач, щось на мене найшло... Завтра поїду до Бєлгорода по продукти...

Вітер з лиману раз у раз сколихував виноградне листя, в затінку якого лежала на шезлонгу його дружина, роблячи собі манікюр. Сонце падало за небокрай. Десь неподалік скиглила чайка.

— Де ти вештався? — маленький пензлик наклав на ніготь середнього пальця лівої руки охайну смужку насичено-рожевого лаку.

— Думав.

— І що надумав? — дружина підняла на чоловіка очі.

— Мені погано, коли ми сваримось.

— То ти вже не йдеш з дому писати свій «геніальний роман»? — подивилася на нього із прихильною усмішкою.

— Вже не йду. Де мала? — обвів поглядом порожнє подвір'я.

— Пішла з мамою ловити бичка.

— Зрозуміло. Насіння будеш?

— Буду!

Чорний, рясний дощ із шурхотом пролився із зеленого целофанового мішечка на розжарений чавун сковорідки.

«І знову програв — думав Аркадій, вибираючи з соняшникового насіння муміфіковані трупи комах, устюки, та дрібні галузки. — Коли б був сильним, кинув би все це під три чорти, зібрав би манатки і поїхав світ за очі геть від цієї рутини. Але ця клята відповідальність! Ну не можу я позбутися цього периферійного комплексу відповідальності за тих, кого до себе