Читати книгу - "Багряний рейд"

Агата поклала руку на стосик, та Майя накрила її своєю долонею.

— Що це було?

— Де?

— Не придурюйся. З тобою.

— Затримали й відпустили. З кожним може статися.

— Знаю. За що?

Агата вивільнила руку.

— Мені показали заяву. Почерк кривий, або дитина писала, або дорослий лівою рукою. Я знаюся на таких речах, усе доросле життя маю справу з писаними текстами. Розрізняти почерки вмію. Не визначати людину за почерком, то трошки інше.

— Зрозуміло. Яку заяву?

— Ідіотську, — зітхнула Агата. — Я на уроках розповідаю дітям, що в Німеччині жити краще, ніж у Радянському Союзі. Адже там — культура, цивілізація, Європа.

— Таке справді було?

— Ага, ще ти допитуй! — Агата трохи відсунулась, тепер дивилася на Майю з відвертою ворожістю.

— Я не допитую. Тебе відпустили, значить — перевірили, все в порядку. Але таких заяв без причини не пишуть.

— Причина є, — кивнула Агата. — У нас на студії, на «Ленфільмі», працювали актори, актриси, інші люди з кіно, котрі свого часу мали змогу їздити за кордон. Не лише в Німеччину, не лише в Європу, в Америку теж. Звісно, це перевірені люди, багато разів перевірені. Та навіть їх хоч по разу викликали в НКВС. Мовляв, мали свого часу контакти з іноземцями на ворожій території — мусимо вас перевірити, опитати, все таке. Війна, мусите розуміти.

— Розуміли?

— Бурчали, обурювалися, але розуміли. Розповідали, як люди за кордоном живуть, не без того. Дещо навіть подобалося, ставили за приклад. Я справді могла щось комусь бовкнути, теж як приклад чи порівняння, не більше. І то — не в школі. Хоча… — Агата відмахнулася, — це ж неможливо, Майє. Божевілля, параноя — стежити за словами. Так доведеться постійно мовчати, але ж думки залишаться. Ти впевнена, що ніхто не читає наших із тобою думок? Після того, що сталося, я вже не впевнена ні в чому!

Майя мовчки виклала перед Агатою колечко з бірюзою.

— Це твоє.

— Ні. Уже твоє.

— Я повертаю.

— Не треба. Знову неприємностей наживемо, тепер уже обидві. Значить, так треба.

— Юрій… Гордієнко нічого не пояснив мені.

— Ти питала?

— Ні, — призналася Майя. — Тому й прийшла до тебе.

— А якби він щось пояснив? Не прийшла б?

— Гаразд, ми ходимо колами. — Майя заховала колечко назад у кишеню. — Як твоя річ опинилася в Гордієнка?

— Спершу мене забрали, замкнули в камері з кількома жахливими жінками. Одна, здається, досвідчена кримінальниця і, як у них кажуть, марафетчиця[21]. Усяких бачила, але зблизька, отак — вперше. Не знаю, скільки я там була, час ніби зупинився. Страшно. Потім викликали до слідчого, такий собі сірий чоловік у цивільному костюмі, довоєнному, плечі великі, ватяні. Намагався витягнути зізнання, що я поширюю ворожу пропаганду. Нічого не розуміла, все як у тумані. Знову камера, потім, уже ближче до вечора, повели на новий допит. У кабінеті слідчого вже сидів Гордієнко. Сказав: готовий поручитися за мене. Слідчий раптом вийшов, придумав привід. Лишив мене з дільничним. Той каже: витягне мене, але я маю віддати йому своє кільце. Продати не хотіла, тепер маю…

— Так і сказав?

— Відкритим текстом. Більше нічого не пояснював. Я погодилася відразу, він мені про сина нагадав.

— Про сина?

— Часи, каже, воєнні, складні. Він, каже, вірить мені, що я ні в чому не винна, все це дурня. Але ж, каже, тут, у слідчих, свій план, свої розрахунки. Викриють нового ворога народу, ворожого агента. Мій син стане членом родини ворога народу. Дитячий будинок…

— Шантажував.

— Ні, — Агата сумно посміхнулася. — Усе правильно говорив. По поличках розклав, і ти, Майє, чудово це знаєш. Усе припиниться, якщо я віддам останню коштовність. Погодься, невелика ціна за безпеку дитини. Коли я погодилася, все дивним чином вирішилося. Переночувала в одиночній камері, там навіть трошки топили. Уранці оформили звільнення, той самий слідчий. Розібралися й відпустили. Наші органи невинних не карають. Це мені там нагадали. І все, поговорили. Йди, бажаю щастя.

Справді, слів більше нема.

— Дякую, — вичавила з себе Майя, підвелася й залишила клас.

На ґанку мерзлякувато повела плечима, відійшла за ріг, аби нікому не кидатися в очі, знову витягнула злощасне колечко. Стиснувши до болю кулак, рвучко замахнулася, збираючись викинути подарунок. Та в останній момент передумала, запхала назад. Замість того вийняла зім’яту пачку «Казбеку». Папіроси лежали там з того часу, коли курила свої востаннє — з весни.

Там же, в кишені, серед дрібних тютюнових крихт завалялися сірники. Закуривши, Майя закашлялася після першої затяжки — забута звичка. Друга пішла легше, в