Читати книгу - "Багряний рейд"

Знову підморгнув, почав був сам розтягувати краї, враз передумав, відступив.

— Глянь, що там. Тобі.

Пальці Майї спритно впоралися з вузликом.

Розгорнули хустку.

Кільце.

Вона знову бачила цей перстень з бірюзовою крапелькою.

— Обручка буде. Я обійдуся, а жінкам воно ніби той…

Чоловік іще щось говорив, але Майя не чула. Довкола враз стало тихо, слова Юрія немов всотував клумак вати. На коротку мить потемніло в очах, та скоро все повернулося, як було: щасливий, задоволений собою Гордієнко, шампанське посеред столу, колечко поруч.

— Де ти взяв? — вичавила з себе Майя.

— Кого?

— Вино… Шампанське… — Запитати хотілося про інше, та в останній момент довелося до крові прикусити язика. — Там, де чай?

— Ради такого діла пішов на порушення. Службове.

Юрій узяв пляшку, почав здирати фольгу з горлечка, і Майя автоматично визначила: дільничний не вміє цього робити. Принаймні так, як її чоловік-офіцер тоді, в минулому житті.

— Неприємності будуть? — запитала, аби не мовчати.

— Та ну! Спекулянта базарного випустив. Він мені за це — могорич. Так домовлялися.

— Хіба базарні спекулянти з Макарова — твоя парафія, Юрку?

Гордієнко перестав обдирати пляшку, здивовано зиркнув на Майю.

— Чого ти? Ну, не зовсім так було. Ганяв зранку в райцентр, Фомін знову всіх викликає на якусь нараду. Завтра он теж треба їхати, щось у нього цілком таємне. — Пальці тепер вовтузилися з корком. — Потім один там, із міської нашої управи, попросив підсилити. Вони там облаву на спекулянтів… Ну, там уже домовилися… — Гордієнко почав заводитися. — Тьху, чорт, воно тобі треба! Я ж зовсім про інше! Та як же воно відкривається, зараза!

— Дай.

Майя взяла пляшку в нього з рук, на диво легко впоралася з корком. Тепле розбовтане вино піною вдарило через край, і жінка стояла так, уся облита краденим напоєм аристократів.

А Юрій глянув на неї — і чомусь засміявся.

Мабуть, збоку видовище справді виглядало кумедним.

Шампанське залило хустку, колечко сховалося в піні.

Потьмяніла бірюза.

Зранку дільничний за графіком приймав громадян.

Майя могла вийти, куди й коли хотіла. Але її не полишало відчуття: Гордієнко стежить за нею. Хоча Юрій з головою поринув у поточні справи, довго і нудно пояснюючи кожному, як проблему, з якою той прийшов, можна вирішити, а частіше — чому вона не вирішиться найближчим часом. Майя старанно записувала все, машинально, доведеними до автоматизму рухами вела свою документацію, приймала, реєструвала заяви, готувала належні в таких випадках офіційні бюрократичні відповіді. Й уперто намагалася не дивитися на чоловіка, який учора покликав заміж і тепер уже приходитиме запросто, мов до себе додому. Хоч він поводив себе так і дотепер, Майя не заперечувала: сприймала міліціонера в хаті гарантією власної безпеки в цей непевний час.

Зараз вона вже так не вважала.

Небезпека, якої прагнула уникнути й заради чого йшла на компроміси, раптом стала такою самою реальною, як у часи, коли мусила працювати в німецькій комендатурі. Чекала зв’язкового, попри все чекала когось свого, боялася викриття, та все одно — жила якоюсь надією на повернення наших. Тюремна камера в Макарові, розмова з капітаном Фоміним, і ось тепер загроза у власній хаті. Все це мало нагадувало повернення своїх, хоча в неї було досить часу, аби переконатися в цьому.

Не так.

Після повернення радянської влади вона старанно робила вигляд, ніби нічого не помічає. Адже донедавна все, що переживає зараз, її оминало. Нині настала її черга, ось і все пояснення.

Глибоко по обіді Гордієнко нарешті вдягнувся й пішов у справах, розбирати одну з давніх заяв, до якої аж тепер дійшли руки. Лишившись у кабінеті й полічивши спершу до п’ятдесяти, потім уже до ста, Майя рішуче підвелася, накинула тілогрійку, хустку й вийшла на ґанок. Не побачивши дільничного в полі свого зору, вона рішуче обігнула будівлю, зайшовши в шкільне приміщення.

Увесь час, поки Юрій працював з людьми, вона сиділа напроти вікна, котре виходило на вулицю. Бачила зранку, як Агата зайшла до школи. Як виходила — не помітила, хіба б учителька вирішила вилізти через вікно, аби не потрапити їй на очі. Звісно, не втекла: сиділа в класі сама, закутавшись у благеньке пальто — тут топили, лише коли йшли уроки. Краї берета насунула до брів, комір пальта підняла, перевіряла зошити.

Побачивши Майю, спершу розправила плечі, рвучко підвелася. Але відразу сіла на місце, зробила вигляд, ніби дуже зайнята й не звертає на несподівану відвідувачку уваги. Майя ж рішуче, відкидаючи непотрібні церемонії та умовності, наблизилася, підхопивши на ходу за спинку старого стільця, поставила його навпроти Агати, сіла. Дивуючись сама собі, відсунула зошити вбік.

— Поговоримо.

— Ні.