Читати книгу - "Багряний рейд"

…Увечері, коли Гордієнко сів за стіл, Майя виставила роздобуту раніше чвертку самогону, міцного й каламутного. Мовчки налила Юрію більше, собі — трохи менше, пояснила здивованому чоловікові свої дії:

— Я згодна. Давай розпишемося. У сільраді. Хоч завтра.

І першою влила гидотну рідину в себе.

Для розмови капітан Фомін викликав до себе лише начальника міліції.

Після повернення з Києва, де до нього, як і до інших керівників районних управ, довели потрібну й цілком таємну інформацію, він хотів зібрати весь особовий склад. Але потім передумав. Усе одно до низових підрозділів його слова дійдуть через начальство, і це поставить під сумнів сам факт секретності.

Фомін узагалі не розумів, яка може бути секретність при тому, що кожен дільничний міліціонер так чи інакше працюватиме з місцевим населенням. Отже, дуже скоро всі в окрузі знатимуть, чим перейнялися каральні органи, на чому вони зосередилися. Підпілля, яке треба ліквідувати в найкоротший термін, знизить активність, заляже на дно, і оперативна робота піде котові під хвіст.

З іншого боку, всі кругом знають — міліція ловить банду Щербаня. Це не заважає бандитам періодично нападати на склади, магазини й навіть товарні станції. А людям — приховувати інформацію, котра виведе на них. Хоча Фомін голову давав на відсіч: щонайменше половина макарівських базарувальників так чи інакше зі Щербанем пов’язана. Приховати інформацію для них означає надалі забезпечувати чорний ринок товарами першої необхідності, передусім харчами. Зачистити його означало нажити собі ворогів: більшість людей так чи інакше жила завдяки перекупникам та тіньовим натуральним обмінам. Якщо перекрити ці канали, людям зостануться лише продуктові картки, яких катастрофічно не вистачає. Чорний ринок і його неписані закони дозволяли утримувати потрібний баланс у суспільстві, він де-факто був свідченням негласного договору, укладеного між владою й народом. Людям дозволялося порушувати правила в межах розумного, і вони в обмін демонстрували лояльність, таку потрібну в тилу під час війни.

Фомін не був наївним. Чудово розумів: повернувшись на раніше окуповані території, радянська влада не може й не стане забезпечувати громадянам права та свободи, на які вони сподівалися. Справа навіть не у війні. Капітан прийшов у органи шість років тому, в тридцять восьмому, на місце вичищених перед тим товаришів. Гайки закрутили в цілком мирний час, для такого не треба оголошувати комусь війну чи самим ставати жертвами зовнішньої агресії. Для Фоміна війна лише загострила внутрішню ситуацію, багато що розставивши на свої місця. Він навіть хотів, аби Гітлерові зламали хребет. Останні зведення Інформбюро обнадіювали: так буде, лиш не ясно, коли саме. Та після перемоги, яка неодмінно настане, капітана влаштував би постійний воєнний стан. Нема чого розслаблятися, та й дозволено більше.

Так, він і до війни не надто церемонився з явними й прихованими ворогами.

Але війна давала змогу діяти, нічого нікому не пояснюючи.

Закони воєнного часу. Хочете ви, громадяни, того чи ні.

Капітан Семен Сергійович Фомін робив ставку на те, що кримінальні банди місцеве населення сприйматиме меншим злом, ніж банди націоналістичні.

Значить, допомагатиме органам активніше. Хоча б задля того, аби заслужити довіру влади. Виказавши терористичну групу і всякого, хто з нею може бути пов’язаний, люди в такий спосіб добуватимуть собі індульгенції. Не всі сприймають Васю Щербаня ворогом, бо, за легендами, він звичайних громадян не чіпає, останнє в злиднів не забирає. Натомість диверсанти, на яких націлило київське керівництво, — прислужники фашистів, не менше, не інакше.

Фашизм — це ворог номер один.

Заохотити громадян виявляти реальних ворожих агентів — переключити їхню увагу від тих негараздів, які переживаються зараз.

Ось про це капітан і розказав колезі, опецькуватому, простуватому з вигляду капітанові Христюку.

— Приблизно так, Павле.

Збираючись удвох, офіцери були на «ти».

— Та розумію, Семене, — відповів той, дослухавши невеличку, але змістовну промову до кінця. — Звідки така впевненість, що до нас сюди засилаються бандерівські групи? Що їм тут робити? На кого спиратися?

— Аполітично, — мовив Фомін.

— Ти про що?

— Про те саме, капітане. Мислиш категоріями, далекими від політики.

— До чого тут політика?

— Видно, що все життя ловив тільки кримінальний елемент. І то — дрібненький.

До війни Павло Христюк справді служив у Таращанському карному розшуку. Містечко маленьке, й займатися доводилося переважно крадіями, гопниками та побутовими злочинами: родинними сварками, під час яких п’яні чоловіки калічили, а то й ненавмисне, в запалі убивали дружин, чи навпаки — ревниві жінки вночі різали чоловіків-зрадників кухонними ножами або рубали сокирами. Пішов на фронт добровольцем, потім командував партизанською розвідкою в рідних Таращанських лісах, а з цієї зими повернувся на службу, не пішовши на фронт після розформування загону. Родину Христюка німці взяли в заручники разом з іншими у відповідь на вбивство офіцера і розстріляли. Тому до них та всіх, хто може бути пов’язаний з ворогом,