Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Борю, що трапилося? — здивувався Єрофеєв, коли побачив скривавленого і нервового товариша.

— Потім, Андрію! Потім! Терміново потрібен телеграф! Зв’язок з Москвою!

Комісара повели до телеграфу, але там сказали, що зв’язок перерваний. Ліберман роздратувався, погрожував розстріляти всіх, вимагав, щоб Єрофеєв дав йому наган.

— Борю, та чого ти так? Куди поспішати? — здивувався комполку.

— Туди. Ця справа на контролі у самого Фелікса Едмундовича!

— У самого? — здивувався Єрофеєв.

— У самого! Терміново потрібен зв’язок! Справа державного значення! Зв’язок!

— Та який же зв’язок, коли дроти перебиті? — перелякано знизав плечима телеграфіст. Його вже декілька разів ставили до стінки, але не розстріляли, бо без нього зв’язку взагалі не буде.

— Відремонтувати! Терміново! — заволав Ліберман вже не таким тонким голосом, як раніше. Набрався впевненості, відійшов від переляку.

— Зробимо! Відновимо! — пообіцяв телеграфіст. — Тільки дроти перебиті десь за містом, охорона потрібна, бо ж банди там!

Єрофеєв наказав цілій роті прикривати відновлення зв’язку. Командири всілися чекати. Ліберман важко зітхнув, закурив цигарку, забувся і зняв шапку. Помахував нею, бо спекотно було.

— А сто бісів твоїй матері! — аж підстрибнув Єрофеєв і шрами на обличчі в нього побіліли. — Борю, що це у тебе з вухами? — спитав комполку. Хоч він на двох війнах був і чого тільки не бачив, але вуха ті дуже вже дивували.

Ліберман почервонів, натягнув шапку, сховав вуха.

— Що трапилося, Борю? — перелякано спитав комполку.

— Та контрреволюційні краї! З джерельця водички попив і ось таке! — скривився Ліберман. — Але це неважливо!

— А що важливо? — не розумів Єрофеєв, який примушував себе не дивитися на товариша, але не міг, знай собі косував очима на розлогі вуха, що виглядали з-під шапки.

— Те, що ми можемо дуже допомогти перемозі світової революції! — Ліберман аж підвівся, наче на мітингу збирався виступати. Важко дихав, виглядав жалюгідно, але вогонь в його очах, впертість на обличчі показували, що він справжній боєць революції, який не відступить, не зрадить, не злякається!

— Таки є скарби? — здогадався комполку.

— Скарби? Я про них і забув! — зневажливо махнув рукою Ліберман. — Треба перекрити дороги і заарештувати чоловіка та жінку. Ну Чета твого і ту, Міру Б’янко! І з ними ще третій хтось, не знаю його, якийсь товстун. У них дві валізи золота, ми не повинні їх випустити!

— Добре, — Єрофеєв вийшов, віддав накази, потім повернувся. — То ти про золото хотів повідомити?

— Ні, до чого тут золото! Те золото так — копійки! — махнув рукою комісар.

— Як копійки? — здивувався Єрофеєв. — Там же наче на півтора мільйони золотом! Виявилося, що менше?

— Та ні, сума, може, і така, може, і більша. Але перебила її інша тема.

— Інша? — не зрозумів комполку. Скривився. Він часто не розумів свого товариша. Що могло перебити таке необхідне для республіки золото? — Про що ти кажеш?

— Про чудовисько, — спокійно сказав комісар.

— Про що? — Єрофеєв з подивом дивився на товариша, потім підійшов і понюхай. — Та ні, наче тверезий.

— До чого тут? — роздратувався комісар.

— Борю, ти ж комуніст! — нагадав Єрофеєв. — А верзеш про якихось чудовиськ!

— Я — комуніст, але чудовиська існують! І є спеціальна директива Фелікса Едмундовича про їх використання!

— Кого?

— Чудовиськ! На благо революції! Те, що я бачив, то щось надзвичайне!

— Та що ж ти таке бачив? — ніяк не міг уторопати Єрофеєв.

— Чудовисько. Велетня! Заввишки з будинок. Метрів шість, не менше!

— Шість метрів? — перепитав Єрофеєв. — Може, то пам’ятник?

— Який пам’ятник! Він же живий!

— Хто, він?

— Велетень! Схожий на людину, але величезний! А головне — його кулі не беруть! Та що там кулі, снаряди гарматні! — закричав Ліберман.

— Борю, так не буває, — закрутив головою Єрофеєв, який з тривогою дивився на товариша. — Ти з коня падав? Головою бився?

— Андрію! — Ліберман гупнув кулаком по столу. — Ти мені віриш чи ні?

— Ну, а як можна вірити? Нехай ще куля якось. У нас у полку був дивак один, так той сковороду в штани зашив, прикривав причинне місце. Якось з атаки повернулися, а він показує, що дві кулі у сковороду потрапило! Тобто врятувався сковородою. Але ж то кулі! А ось як це снаряд з гармати можна втримати? Ну маячня ж! — сказав Єрофеєв якомога спокійніше й узяв товариша за плечі. — А ти сідай, сідай.

Ліберман відкинув руки комполку.

— Кажу тобі, що пряме влучання було! З гармати! Сам бачив! На власні очі! Снаряд в нього потрапив, вибухнув! Його на шматки повинно було рознести, а тільки на землю повалило! Потім він підвівся і розгромив увесь загін Куделіна, усю Вовчу дивізію! — кричав Ліберман. — Усю! Самотужки! Та що там розгромив! Розтрощив! Може, кілька десятків утекло, не більше!

— Як перебив? — здивувався комполку. Він Вовчу дивізію зневажав, бо вбивці і грабіжники, але ж знав, що у бою були вправні. Так просто їх не переб’єш. — Чим перебив, Борю?

— Голіруч! Розтоптав, розірвав, розчавив! У нього куль висадили кілька сотень, і