Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

У нас було так само!

Все закінчилось ще яскравішим і пристраснішим траханиям, і я собі подумав, що як її розізлити і настроїти, то зовсім незле все виходить, навіть в кіно йти не хочеться по тому!

Мої мандри по Латинської Америці тривали понад півроку, і коли я вже з Перу, куди теж дістався непростим макаром, подзвонив у Москву, то отой самий консультант Спілки письменників СРСР, фахівець з країн Латинської Америки, майже жалібно попросив – ви хоч повідомляйте, в якій ви країні!..

Латиноамериканські мої пригоди, то ціла довга історія.

Але тоді приїхала до Буенос-Айреса знана українська поетка Віра Вовк – ми познайомились, і вона мені зробила запрошення в Ріо-де-Жанейро в університет, де я з часом пописався теж загалом непогано.

Але університет то була, так би мовити, заставка для мого перебування в країні, про яку я колись міг би тільки мріяти.

Я хотів живого життя. Доторкнутися до сутності того, що є Ріо. Це було доволі непросто, але дещо мені таки вдалося.

Мене завжди вабило те, чого було – не можна, що для «совєтського» було «ніззя». В Ріо я був сам, ніхто мене не контролював.

І тут був шанс на власний пошук.

Волею долі першого ж вечора, коли я прибув до Ріо і поселився в готелі (мене ще трусило від відчуття, що я таки дістався цього славного міста), я вийшов одразу ж і пішов просто в ніч, не знаючи, куди йду.

Я доволі довго блукав темними вулицями і вже подумав було, чи не йду десь в напрямку – нікуди, себто геть від центру, а кудись в околицю міста, і раптом опинився на яскраво освітленій площі – і з полегшенням зітхнув. Озирнувся і побачив просто перед собою кав'ярню чи кнайпу з відкритими столиками, зайшов до неї, всівся за столик, замовив молодому офіціантові-негрові пиво і почав роззиратися.

Так у мене не раз ставалося в житті, що коли я рухався кудись, куди вела мене інтуїція, це було правильно, і з людьми, з якими я отак знайомився і до яких мене вабило, я потім мав довгі роки часом дуже глибоких приятельських стосунків.

Кав'ярня називалась «Жовтенька». Саме не «Жовта», а «Жовтенька», а напроти була ще інша, яка називалася «Червоненька». Я доволі слабо послуговувався тоді португальською мовою, в мені всі вбачали аргентинця, бо акцент у мене був саме іспанський. Але я розпитав-таки в офіціанта, що тут і як в цьому місці.

Виявилось, що це саме центр міста і площа ця називається «Сінеландія», себто «Країна кіно», бо тут кілька кінотеатрів. І поруч оперний театр і кілька кав'ярень дуже знаних.

З цього дня кав'ярня «Жовтенька» стала для мене головним місцем мого перебування в Ріо і, сказати б, точкою відліку. Вже потім я довідався, що це було ще одне з найбільш «злачних» місць у місті, і коли я виїжджав з Ріо остаточно, то не випадково машину зупинило два поліційних авто, мене витягли і обшукали всього з ніг до голови і перерили весь багаж – шукали наркотики. Бо що було робити якомусь «грінго» щоночі в «Сінеландії», як не займатися наркобізнесом? Така в них, певне, була логіка.

Я приходив сюди кожного дня. Хоч на півгодини. Про мене з'явились статті в газетах, я виступав по телебаченню, і моїм приятелем у «Жовтенькій» став двометровий негр-вишибала, який слідкував за порядком у кав'ярні, побачивши мої інтерв'ю в газетах, він проникся повагою до мене, і коли б я не прийшов, мені швидко звільняли «мій» столик і Жоржі, так звали вишибалу, підходив з широкою білозубою усмішкою і питав – чим допомогти.

Я вивчав життя Ріо.

Пацани, що чистили взуття поруч на площі, стали моїми приятелями, тут я зустрів продавця квітів Вагнера, про якого я потім написав оповідання. Жоржі привів мені кишенькового злодія Шіно, косоокого мулата, який розповів, як він краде у туристів (але в кав'ярні у клієнтів – ніколи), проститутку, про життя і роботу таких ми тоді мало знали, трансвестита (такого дива я ніколи доти не бачив) і багато інших постатей і персонажів нічного вуличного життя в Ріо.

Я спитав у Леонардо, світлоокого шістнадцятилітнього мулата з правильними європейськими рисами обличчя і з кудлатою, у важкі кучері, шевелюрою, – як ти живеш, що в тебе вдома.

Несподівано доволі чітко він описав своє життя.

– Вдома мама і двоє менших братів, батько десь повіявся на заробітки. Я й утримую їх своєю працею. Я ніколи нічого не крав і не буду. Я вірю в Бога і хочу жити чесно.

Я попросив його, чи не можна було б зайти до нього додому – хоч на хвилинку.

Леонардо сумно усміхнувся:

– Я живу ось там на горі. Там усі живуть, хто тут при «Жовтенькому» працює. Але туди білі не ходять. Туди не можна. Небезпечно. Ми можемо зустрітись під горою. В неділю я не працюю, і там неподалік можна зустрітись і випити пива. Але туди на гору – не ходіть. Туди навіть поліція не ходить.

У центрі Ріо величезна полога гора чи скорше високий горб, на якому тисячі малесеньких хатинок-повіток, де живе чи не половина населення Ріо. Ця частина називається – фавела, в перекладі – хащі, трущоби. Там усе – наркотики, різного роду проституція, злочинність, зброя, всі види сексу – все. Але це життя бідних, яке протистоїть