парко. А проте вона провела сама сім годин, і про цей час я так нічого й не дізнаюся. І мені навіть подумати страшно, як вона розпорядилася цими сімома годинами. Механік сплохував, але відтепер я покладався на нього цілком. Бо якби він був бодай у якійсь змові з Альбертиною, то зроду не признався б, що дав їй волю від одинадцятої ранку до шостої вечора. Можна було й по-іншому витлумачити шоферові звіряння, але таке тлумачення було б безглузде. А саме: він посварився з Альбертиною і захотів їй показати — такою-от дрібною доказкою, — що він доводець і що як після цієї першої лагідної остороги вона не танцюватиме під його дудку, він її неодмінно запродасть. Але таке пояснення було нісенітне; насамперед треба було гадати, ніби між ним і Альбертиною сталась якась-то звада, а потім уявити, що цей славний, завжди такий ввічливий і послужливий механік — дерій. Через два дні я, зрештою, переконався, що він уміє стежити за Альбертиною коректно й пильно, куди надійніше, ніж я на хвильку припустив у шалі підозри. Відтягнувши його набік і згадавши про поїздку до Версалю, я завів щиру розмову: «Ваше поводження у Версалі, як це випливає з позавчорашньої вашої розповіді, було бездоганне. Чиста робота, як завше. Але я хочу, щоб ви врахували один нюанс. Відтоді як пані Бонтан довірила мені сестреницю, я відчуваю таку відповідальність, так боюся нещасливих випадків, так дорікаю собі, що не їжджу з нею, що волів би, щоб ви скрізь самі возили панну Альбертину, ви людина певна, стріляний, як кажуть, горобець, із вами в халепу не вскочиш. Тому я ні за що не боюся». Чарівливий механік-апостол, лукаво усміхнувшись, поклав руку на кермо у формі хреста. Відтак (виганяючи з мого серця неспокій, місце якого одразу заступила радість) сказав те, за що я мало не кинувся йому на шию. «Не гризіться. З панянкою нічого страшного скоїтися не може; коли я не везу її в авті, то не спускаю з ока. У Версалі, нічим себе не виказуючи, я ознайомився з містом, сказати б, разом із панянкою. З
Резервуару вона подалася до Палацу, з Палацу до Тріанона, а я все їхав назирці за нею, ніби того не бачучи, чи, краще сказати, так, щоб вона мене не бачила. А втім, хоч би й побачила, світ не завалився б. Адже це так природно, коли в тебе цілий день вільний і ніякої роботи, оглянути й собі Палац. Тим паче що панянка не могла не помітити, що в мене з собою книжка і що я цікавлюся старожитностями. (Так воно й було, видавалося б просто разючим, навіть знавши про його дружбу з Морелем, настільки він перевищував скрипаля дотепністю і смаком.) Але, кінець кінцем, я лишився непоміченим». — «Вона не могла не спіткати якоїсь приятельки, — у Версалі їх у неї чимало». — «Ні, весь час була сама». — «Але на неї не могли не задивлятися, така кравля, і сама!» — «Авжеж, пасли за нею очима, а вона хоч би що, знай дивиться в путівник чи на картини». Шоферова розповідь здалася мені тим вірогіднішою, що надіслані мені того дня з Версалю Альбертинині поштівки зображували одна Палац, а друга Тріанон. Невсипущість, із якою бравкий шофер сочив за кожним її кроком, дуже зворушила мене. Як міг я тоді гадати, що це спростування — у вигляді обсяжного додатку до позавчорашніх звірянь — випливало з того, що протягом цих двох днів Альбертина, налякана шоферовим ляпанням язиком, капітулювала й домовилася з ним? Аби ж то знаття!
Певне одне: розповідь механіка, розвіявши всякий страх, що Альбертина мене зраджує, викликала в мене збайдужіння до неї і втрату цікавости до того, як вона збавила версальський день. А все ж навряд щоб шоферових пояснень на виправдання Альбертини, тепер мені не надто цікавої, виявилося досить, аби мене так швидко заспокоїти. Вже кілька днів на лобі моєї красували два прищики і, мабуть, ще більше вплинули на моє любовне почуття. Нарешті ще дужче відвернуло мене від неї (аж так, що я згадував про її існування лише при зустрічі) незвичайне зізнання Жільбертиної покоївки, здибаної випадково. А довідався я ось про що: за щоденних моїх гостин у Жільберти, моя амантка була закохана в одного молодика і сходилася з ним куди частіше, ніж зі мною. Якийсь час я тоді її підозрював і брав на спитки цю покоївку. Але, знаючи, що я гину за Жільбертою, вона під той час усе заперечувала і присягла, що панна Сванн ніколи не бачиться з цим молодиком. Нині ж, обізнана з тим, що моє кохання давно згасло, що я вже кілька років залишаю всі Жільбертині листи без відповіді, — а може, ще й тому, що покоївка більше в неї не служила, — вона сама ні з того ні з сього розповіла про Жіпьбертине захоплення, досі мені геть незнане. їй це видавалося цілком природним. Раніше, згадуючи її тодішні присягання, я думав, що вона лишилася ні в що не втаємничена. Де там! Вона ще й бігала на загад пані Сванн попередити молодика, що та, кого я кохав, зараз сама! Кого я кохав тоді… І тут я загадався: чи ж давнє моє кохання і справді минуло, якщо покоївчина розповідь так мене прибила? Я не вірив, щоб ревнощі могли пробудити згасле кохання, і припускав, що мою гризоту навіяло — принаймні частково, — вражене самолюбство, адже багато дівчат, яких я не любив і які в тамту пору, ба навіть трохи пізніше — відтоді все дуже змінилося — мене цуралися, добре знали, що Жільберта мене оступачувала. І ще я намагався зрозуміти минулою датою, чи в моєму романі з Жільбертою не відігравало звичайне самолюбство, якщо нині так болить думка, що всі такі щасливі для мене хвилини милощів видавалися в очах усіх несимпатичних мені людей лише комедією з боку Жільберти. В кожному разі, хоч би що то було, любов чи самолюбство, Жільберта майже вмерла у моїй душі, але не цілком, і ця прикра обставина ще більше перешкоджала мені панькатися з Альбертиною, яка посідала так мало місця в моєму серці.
А проте (повертаючись після такого довгого відбігу до неї та до її підозрілої версальської поїздки), я відчував щоразу певні прикрощі, коли при розборі паперів мій погляд падав на версальські поштівки. Виходить, серце можуть краяти, перетинаючись одне з одним, двоє ревнивих почуттів, кожне щодо іншої особи? І
