Читати книгу - "Тенета зради"

єврея, який чотири години перебував голий при температурі 15 градусів нижче нуля, оживляли, якщо він ще не помер, теплом дівчини, і то, щоб уникнути неподобного расового змішання, теж єврейки; йому вдавалося зібратись на силі, відчути бажання, і, після того як він досягав оргазму, його теплова рівновага відновлювалася; якщо в нього було міцне серце, він оживав; тому під час війни, коли німецьким льотчикам доводилося по кілька годин чекати у крижаній воді на порятунок, їм рекомендували потім так звану «терапію тваринного тепла».

Але велет нічого цього не знав. Поганець Ульріко вдавав мертвого, і він, бізон, йому покаже, що його ще ніхто ніколи не обдурив.

— Зараз побачимо, чи ти справді мертвий, — сказав він. Потім знову взяв Ульріко попід пахви й поволік далі, до стола для розрубування м'яса; там стояла гарна, просто вишукана машина, якою розпилювали кістки.

Машина для розпилювання кісток працює надзвичайно просто і майже за тим самим принципом, що й кінопроектор; вона являє собою сталеву стрічку з зубцями, намотану на дві котушки; частина стрічки на висоті тридцяти-сорока сантиметрів залишається відкритою, до неї притискають кістку, й, оскільки стрічка біжить з великою швидкістю, кістка легко розпилюється. Цією машиною надрізають і кістки для великих відбивних по-флорентійському, які потім розрубують сокирою; користуються нею і тоді, коли різникові треба розпиляти кістку на дві чи більше частин.

— Зараз побачимо, чи ти мертвий. — Він устромив штепсель у розетку й підніс великого пальця правої руки Ульріко Брамбілли до зубчастої стрічки, яка дуже швидко побігла. — Якщо не скажеш, де ти подів двісті пакетиків М-шість і навіщо вбив Турідду, то спочатку позбудешся великого пальця.

Жодної відповіді. Ульріко Брамбілла ледве розплющив очі, але вже не побачив і не почув нічого; він тільки майже непомітно здригнувся, правильніше сказати, в нього здригнулося лише тіло, а не душа, коли його великий палець, піднесений до косторізки, акуратно відпиляло.

— Кажи, куди ти подів пакетики М-шість! Ти ж уколошкав Турідду, щоб забрати їх у нього, чи не так? Кажи, де вони, а то позбудешся ще одного пальця.

Ніякої відповіді. На жаль, тепловий колапс позбавив Брамбіллу всіх відчуттів, і тепер у глибинах його свідомості, поміж уламків страшного руйновища блукав лише останній відблиск спогаду. Безжальний ворог тримав його попід пахви перед стрічкою, що сердито гуділа, а в голові в Ульріко блимав один-єдиний вогник спогаду: Джованнина рука з нігтями, пофарбованими в різні кольори, у кімнаті заїзду витає сильний, збудливий запах лаку й ацетону, і знову ті руки, вони танцюють у нього перед очима, а тоді й по його тілу… А Джованна незаймана — хоч і хвойда, а проте незаймана, — і в останні хвилини його агонії до цієї картини додався ще один уламок спогаду, ба навіть не спогаду, а образу майбутнього: якою стала б, якби відбулася, його шлюбна ніч із Джованною? Заваливши Романо Банко гвоздиками, поглинувши величезного торта, він позбавив би її незайманості, почув би, як вона зойкає, побачив би нігті, пофарбовані кожен в інший колір…

— Думаєш, обведеш мене круг пальця, га? Хочеш прикинутись мертвим, га? То зараз я справді зроблю з тебе мертвого.

Але Ульріко вже нічого не чув; правда, він ще розплющив очі, і в цю мить, в останньому проблискові свідомості його зіниці побачили таку знайому йому зубчасту стрічку, що наближалася до його чола, до носа, до закривавленого рота — якраз так, щоб розтяти обличчя навпіл; він жахнувся, але не заплющив очей — просто тому, що цієї миті проблиск свідомості в нього погас.

— Зараз ти, кажу тобі, помреш по-справжньому! Дивись, як це робиться! Стрічка завищала ще гучніше, ще різкіше, здавалось, вона вагається, хоча й була неживим, механічним знаряддям, призначеним саме для таких операцій, та кінець кінцем зробила своє.

— Тепер знатимеш!

9

Дука підвівся.

— Отже, якщо ваш приятель у Ка' Таріно, в м'ясній крамниці Ульріко, то ви поїдете туди зі мною, і якщо він справді там, то я відпущу вас.

— На жаль, він таки там.

— І тоді ви зможете податися, куди схочете.

— «Опелем»?

— Авжеж, навіщо він нам? Не автомобіль нам потрібен.

— Що ж… — Левиця також підвелась і вже навстоячки відпила ще бузинівки. — Мені просто хочеться побачити, чи ці паскудні засранці здатні дотримати правди. — Вона мала б сказати «слова», проте, навіть попри всю її вульгарність, романтичне слово «правда» важило для неї більше, ніж точність мови.

Не звертаючи уваги на фекальну лексику, яку ця жінка полюбляла, Дука сказав:

— Глядіть, не пробуйте нас обдурити. Мій друг, а він озброєний, їхатиме за нами своєю машиною.

Левиця зрозуміла, ковтнула ще бузинівки, підняла одне плече й провела рукою по набряклій щоці; вона випила стільки, що болю вже не відчувала.

— Ще чого! — невиразно буркнула вона. — Це що, погроза? Чи це означає лише те, що тепер уже нема сенсу викручуватись?

Внизу Дука звелів їй сісти за кермо «опеля».

— Поведете ви, я не люблю водити машину.

Вона непевно подивилася на нього. Жартує, чи що? Дука знаком підкликав Маскаранті й сказав йому:

— Синьйорина повезе нас до одного свого приятеля. Їдьте за нами, будь ласка.

— Гаразд, докторе, — як завжди, слухняно відповів Маскаранті.

Вони рушили. Такої ліричної, наче в романах д'Аннунціо, весни, як ця весна 1966 року, у Мілані не було вже давно; над плескатою рівниною промислового міста, немов над хвилястою, квітучою зеленню швейцарського плоскогір'я, гуляв вітер, м'який і водночас поривчастий; звиклий схиляти додолу своїми пестощами високу лугову траву і не знаходячи її тут, він шарпав, гойдав, задирав жіночі спідниці, ліниво куйовдив рештки волосся у напівлисих промисловців, кошлав буйні чуприни в інших чоловіків, шалено тріпав широкі скатертини на столиках, виставлених перед кафе, примушував усіляких Россі, Гецці, Гірінгеллі чи Бернасконі лівою рукою притримувати на голові капелюхи; бракувало тільки метеликів — великих білих і жовтих метеликів; але Міланові, подумав Дука, метелики не личать, вони створюють легковажну атмосферу, хіба що, може, на вулиці Монте-Наполеоне,