Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Вільними днями штабні офіцери влаштовують грища на подвір'ї, боряться, бігають, бавляться, як школярі. Чекаємо миру. Чутки - одна за одну надійніші - принадні чутки повзуть і повзуть - на Різдвяні Свята будемо вдома, найпізніше - на Водохреща...

Але саме перед Різдвяними Святами фронт заворушився. Почалися вперті, настирливі наступи-атаки німецького війська: німецьке військо, як оповідали припадкові полонені, має завдання - піднести кайзерові новорічний подарунок - вигнати росіян зовсім із землі Німецької.

Через те день-у-день клекотить на всьому фронті, через те немає тієї ночі, щоб на всій лінії не відбулося кілька кривавих, страшних атак.

Через те вдень з горища двоповерхового будинку, де отаборилася вся команда зв'язку нашого полку, видно в бінокль, як під самі німецькі окопи часто під'їздять нові та нові ешелони свіжого поповнення, як тут таки, нашвидку вишикувавшись і розсипавшись розстрільною, це свіже поповнення, просто з вагонів, стрімголов кидається в атаку й гине, достоту скошуване нашими кулеметами, рушницями й шрапнелями.

Між нашими й ворожими окопами - найбільше сто кроків, а на тих ста кроках набито за кілька днів гори, страшні гори - і наших, і німців. І ніяк ховати. Поки тривають добрі морози - байдуже, а тільки пригріє вдень сонце, потепліє в повітрі, і несе звідти млосним трупним запахом.

Всі намагання якось договоритися з ворожою стороною - поховати набите людське м'ясо, щоб застерегти здорове повітря живим - ні до чого. Ворог мав завдання - за всяку ціну до дня нового року подарувати кайзерові високу перемогу, і гнав, і гнав усе нові й нові ешелони, а в наших кулеметах закипала й випаровувалась вода від безнастанної, ретельної роботи.

На добу відбувалося по десять, дванадцять атак. Рідшали людські ряди, але ззаду, з глибини невичерпного людського муравлища - старої, сонної, очманілої в патріотично-войовничому чаду Росії - безперестанку сунули й сунули - так само, як і там, у німців - нові й нові поповнення.

Коли після тижня безнастанних боїв, змінялася рота і їй давали два-три дні перепочити, щоб перевірити лишки особистого складу, поповнити поріділі ряди бороданями з нових партій і наспіх навчити їх премудрощів теперішньої війни, - не відпочивала рота. Були бо ці дні неспокійні, метушливі - з ранку до вечора людей тримали на ногах, маршували люди, їх навчали, вишколювали, і глухе, люте обурення вже починало світитися з очей перетомлених тижневим нелюдським напруженям і поневірянням в окопах людей, а недосвідчені поповненці тільки зрідка, в короткі хвилини перепочинку від маршувань, тужливо запитували:

- Ну, як воно там, браток, - страшно?

І показували - не рукою, а тільки невиразним рухом голови туди, де запінено цокотіли кулемети, вибухали гранати, гарчала й гавкала артилерія.

- Ось підеш і побачиш...

І в цих відповідях звучало часто безмежне презирство до людей, що не пробували ще окопного життя, що вилежувалися вдома на теплих печах, коло затишних спідниць, а може й гаряче бажали, щоб і їх швидше погнали - на власному досвіді зазнати того, чого ніякими людськими словами не перекажеш, чого ніякими фарбами не змалюєш, - зазнати, як ми "кров проливали..."

На такі відповіді бородані ніяково зщулювалися, тоскно поглядали навколо маленькими, з поза навислих брів, очима, лунала команда "смірно!" і роту далі водили, муштрували, вишколювали.

Щоб на третю ніч послати в окопи.

Хому Мельниченка зустрів я в полковому "клюбі" того вечора, коли його рота змінилася для відпочинку й поповнення.

То була вільна, простора кімната того самого будинку, де на горищі містилася команда зв'язку. Вдень тут працювали ротні писарі, складаючи свої живі й мертві реєстри, а вечорами, коли тільки прибрати довгого стола й поназносити звідусіль стільчиків та ослонів - виходив клюб.

Хома саме переживав творче піднесення. Він переспівав за вечір увесь свій, здебільшого, тужливий, сентиментальний репертуар, а на закінчення залишив деклямацію. До деклямації готувався урочисто. Застелив стола кількома шинелями, поставив під нього лямпу "чудо" з полкової канцелярії, щоб світло падало на нього знизу, потворно викривляючи його й так покривлені скивиці, попросив невеличку авдиторію слухачів приготуватись і, закотивши під лоба очі, трагічним, нечуваним іще в нього, голосом, деклямував "Монолог божевільного".

Чи від того монологу, чи від способу виконання його, але не тільки в мене самого морозом дерло поза шкірою - монолог справив на всіх справді гнітюче, дике вражіння, а мені часто здавалося, що товариш Хома - справді божевільний.

Тієї ночі ми спали з ним на нашому горищі поруч. Хома довго не міг заснути, оповідаючи окопні пригоди, і, нарешті, неначе з великого примусу, ледве перемагаючи себе, сказав:

- Я вчора заколов німця...

- Ти, Хомо? Заколов німця?

- Я, Хома Мельниченко, заколов німця... Товстого, здорового німця...

А було це так.

Надвечір того дня, коли роту мали змінити, довелося роті вдесяте за той день вибігати з окопів - в атаку. Всі попередні вилазки кінчалися дуже скоро: на пів дороги вони поверталися назад, утративши кількадесят чоловіка й не добігши до безпосередньої зутички з німцями. А на цей раз - збіглися. Проти Мельниченка біг один із настовбурченим багнетом.

- Далі я пам' ятою тільки, - шепотів Хома, - що на мене мчала сама невблаганна смерть, і що мені треба боронитися. Блищало, гіпнотизуючи всю увагу мою, вістря пилкоподібного, широчезного ножа-багнета, несамовито кричала "гох!" роззявлена пащека супротивника, і смішно, - це на одну тільки мить промайнуло в свідомості, - бовталась на широкому поясі, де ото на блясі написано GОТТ МІТ UNS (з нами Бог), - смішно бовталась баклажка з пахучим ромом.

- З пахучим? А як же ти знаєш, Хомо, що він пахучий...

- Як?

Хома