Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

- А я дізнався пізніше, а тоді бачив тільки - вістря багнета, роззявлену широку пащеку, та на мить - баклажку. Я згадав наші вправи з опудалами в Фрідріхсгамі, вправи, що ми з тобою так їх уникали... А смерть біжить... Ще кроків два, один, пів кроку - і гостра німцева ножака вп'ється мені в груди... І от, коли він уже розмахнувся, націляючись, я відскочив на крок, потьмарилося мені в очах, забув я про все, і тільки одна всемогутня, непереможна думка про захист, про те, що треба розторощити оте товсте пузо, бо то моя смерть, - тільки ця думка опанувала мене всього- з голови до ніг. Я відскочив, замахнувся, і... тільки почув, як зашаруділо в німецькому товстому животі (як ото в кавуна ножа заганяєш), як одразу осів чоловік поперед мене, випустив із рук мою смерть, і вхопився обома руками за цівку моєї рушниці... А мій багнет по саму цівку зник десь під синьо-сірим мундиром його... Я, кажу, пригадав фрідріхсгамські вправи, крутнув рушницю, щоб вихопити назад багнета, але закам'яніли на ньому покорчені пальці людини в синьосірому, людина в синьо-сірому заревла, як недорізаний кабан - уже не "гох!", а щось... про дітей, мабуть... і я отямився... Що янаробив? Я ж ніколи не хотів убивати!

Хомин голос затремтів:

- Ти пам'ятаєш, як ми говорили з тобою в казармі про це? - благально спитав Хома.

- Пам'ятаю, Хомо, і вірю тобі, що ти не хотів убивати, бо й тоді ще я знав, що ти тільки дражнив мене, коли казав, що, як доведеться, то вбиватимеш...

- А воно так і вийшло, як бачиш... Да... так що янаробив!?

Я оглянувся. За десять кроків до мене біг другий у синьо-сірому, з блискучим лезом, настовбурченим проти мене, а мого багнета ворог не пускає. Мені безвільно опустилися руки, рушниця моя випала з них, і так і лишилася стирчати в животі того, хто звивався на землі, густо снігом застеленій, ухопившись обома руками за цівку, й ревів - тужливо, страшно, не по-людському... "Смерть!" - блиснуло мені в думці, - он біжить по мене моя смерть!" І ще на одну мить почуття небезпеки, самозахисту, підказало потребу якоїсь дії, я оглянувся безпорадно навколо, і враз - повна свідомість того, що сталося, пронизала всю мою істоту. До мого другого ворога навперейми підбіг високий, дужий бородань, замахнувся, штрикнув багнетом, нанизав людину в синьо-сірому, як житнього снопа на вила, і перекинув через голову собі геть-геть у сніг за кілька кроків, мою другу смерть - невеличкого, виснаженого, худого німчика...

Хома замовк.

Я бачив, як у пітьмі горіли йому очі, як блискали фосфоричним огнивом, неначе в кота в запічку, і мені стало страшно.

- А що потім, Хомо?

- А потім - нічого. Я бачив, що атака знову кінчилася нічим - треба повертатися до окопів... Ну, і ми в обох у них поодв'язували баклажки й переконалися, що ром був справді пахучий...

Я мовчав. Мовчав, довго перевертаючись на всі боки, й Хома.

І вже коли, здавалося мені, мала незабаром минути ніч, десь перед самим світанком, я крізь сон почув, як Хома, наче сам до себе, прошепотів:

- А все таки їхньому братові - німцеві - краще, ніж нам - їх ромом на війні напувають...

Я зщулився від того висновку й мимохіть одсунувся трохи від Хоми.

Більше ми тієї ночі не розмовляли.

У Мазурських озерах я здружився з полковим писарем Алексеєм Поповим - струнким, русявим парубком із Архангельського, що був найпривітніший, найчемніший і найпорядніший, здавалося мені, хлопець поміж усіх писарів. Попов почав привчати мене до карт.

Довгими, нудними зимовими ночами - однаково, чи в окопах було спокійніше, чи клекотало, як і завжди, все, що було вільне в обозах, по штабах, по офіцерських кухнях, по офіцерських їдальнях - хворіло в грудні 1914 року на картярську недугу. Навіть у самих окопах, у бліндажах, низько понахилявшися над коном, освітлювані заставленими з усіх боків недогарками, різали цілими ночами в двадцять одно.

Гроші нічого не варті були, коли не варте було нічого життя, а за картами люди забували на якусь мить оточення, викликаючи властиве людям почуття азарту, й за хвилину того почуття ладні були віддати все, що мали.

У Попова були свої пляни. Йому конче треба було обчухрати до ниточки унтера Уткіна, мати у кишені кілька тисяч карбованців, а тоді - він добуде собі визволення з цього пекла. Хіба таки не поласують на такі гроші лікарі?! Ого! Він їх добре знає...

Тільки невиразними натяками розкривав він мені свої пляни, і то тільки мені, бо міцно, здавалося, тримався моєї дружби.

І одного вечора, коли з нами мав сісти до гри сам Уткін, Попов довго й переконливо вмовляв мене пристати з ним до спілки - показати цьому інтендантові, як треба в карти грати. Безмежно віривши людям узагалі, а такому близькому другові, як Альоша Попов - і поготів, я погодився на його пляни, зовсім не усвідомлюючи собі, що така змова - щонайменше ганебна, нечесна змова...

Грошей у мене було небагато, особливо своїх. Більше їх мав Попов. Розмістилися так, що після мене сидів Попов, передо мною - Уткін. І от, мені треба було тільки розпалювати Уткінів азарт, б'ючи завжди по його повному банку і, не здіймаючи банку ні в якому разі, навмисно перебираючи очків до лишку (перебору), або зупиняючись тоді, коли на руках очків неймовірно мало.

Всі мої промахи мав компенсувати