Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Гру закінчили перед світанком. Крім десятьох власних карбованців, з великими труднощами з солдатської платні наскладаних, попливло в мене ще й карбованців сімдесят чужих грошей - тих, що одержав я на пошті з доручення товаришів із окопу і мав їм назавтра пороздавати. Попов "Уткіна не обчухрав, але з наслідків гри знав я, що якраз усі карбованці, що програв я, опинилися у Попова, як виграш. А, зрештою, "Уткін був "при своїх".

Коли ми лишилися самі, я просто сказав Попову, щоб повернув, як ми умовились, мої гроші.

Попов надзвичайно здивувався:

- Які гроші?

- Як то які? Я ж програв, а ми ж умовились...

Він не дав мені договорити:

- Знаєш що, голубе: були на світі дурні, та поженилися...

- Та ти не жартуй, у мене ж були чужі гроші, а ти якраз їх і виграв.

Попов визвірився:

- Іди ти під три чорти - не маленький, здається: було не встрявати!

Труснув переможно кучмою русявого волося, чмихнув згорда носом, повернувся круто і пішов...

А потім, можливо, відчувши десь у глибині сумління, що неправий, повернувся й кинув мені "товариську пораду":

- А ти в окопи грошей не передавай - там однаково всіх повбивають...

Мені заворушилося волосся й спиною поповзли комашки... Наставав ранок, я мав неодмінно здати сьогодні одержані з пошти для окопників гроші (по три, по два й по одному карбованцю слали на фронт із далеких закутків Росії родичі), а у мене в кишені - ні копієчки...

Того самого дня я таки роздав усім адресатам належні їм карбованці - щось продав, щось заставив, десь у когось позичив, але з того дня я ненавиджу карти, з того дня на все життя в свідомості зяє страшенна рана невіри в людську порядність, і тієї рани вже не залікувати мені довіку.

Йдучи на спілку з Поповим, я й сам далекий був од порядности, хоч і не усвідомлював собі цього як слід, але глибочінь товаришевої зради (він же знав, що за розтрату отих грошей я міг потрапити до польового суду, не кажучи вже про безодню ганьби й сорому перед нещасними окопниками) , глибочінь людської підлоти отруїла мені шляхи взаємовідносин не тільки з самим Поповим навіки.

Тепер я схиляюсь до думки, що неспокійно було й у Попова на сумлінні. Бо, щоб загладити провину передо мною - але так, щоб я й не помітив цього - він багато зробив, щоб мого друга Хому Мельниченка таки взяли за писаря до полкової канцелярії. Про це я за всякої нагоди просив перед тим Попова, хоч і знав, що не від нього це залежить, що й сам він небагато в канцелярії важить, проте, вчасно сказане слово й ним, може Хомі якось допомогти.

Одинадцятого січня 1915 року ввесь наш корпус із Мазурських озер зняли, замінивши якимись ополченськими полками, й погнали нас на Карпати.

І з одинадцятого січня 1915 року Хома Мельниченко - полковий писар. Він таки дійшов свого - перевершив, значить, і самого Шила, ротного писаря, бо в полковій канцелярії куди безпечніше й легше працювати, а мені - що доведеться робити в Карпатах із важким мотоциклом, до німецьких брукованих шляхів тільки й пристосованим? Доведеться, мабуть, таки йти в окопи... А проситися в писарі не піду.

Перебираючи тепер у спогадах, день-за-днем, пережите на німецькому фронті, сам себе тужливо питаю: чим жили люди в тих обставинах, коли ніхто не знав, що станеться з ним наступного дня, наступної години, навіть хвилини? Не віриться, що можна тримати в таких лабетах безнадії, поневірянь і тоскного, тягучого відчаю мільйони, десятки мільйонів людей.

Якими радощами, якими втіхами компенсувалося всі ті муки мільйонів? Чи були радощі перемоги, вдалого бою, особистого героїчного вчинку? Ніде й ніколи! Байки пишуть продажні душі про "лікованія побєдоносних"!

Бо й після найблискучіших, переможних боїв, коли вдалим маневром, чи просто захопивши з несподіванки, ворога збивали з позиції, нищили, гнали, полонили - люди верталися на свої місця, чи йшли на короткий відпочинок із похнюпленими головами і, здавалося, кожному ввижалися заподіяні ним тількищо злочини - проти природи - безглузді, непотрібні, ганебні вбивства таких самих людей, як і ти, таких самих батьків, братів, синів, що їх десь чекали дома, не дочекаючись, близькі люди, що їх чекала тяжка праця на чужому й коло чужого. За що? В ім'я чого?

Часом начальство в таких випадках вимагало переможних пісень, але дарма - співали неохоче, або й зовсім не співали; військова музика давно вже не підбадьорювала потомлених після боїв: всі бо музичні струменти заіржавлені, погнуті, побиті в довгих переїздах, давно відпочивали на двоколках обозу другого розряду; полковий священик рідко коли наважувався відправляти вдячні Господу Богу молебні за перемогу над супостатом, бо на тих молебнях ще глибше задумувались похнюплені голови вояків, іще зловісніше блимали неприродним блиском їхні запалені очі.

Чим же жили люди? Які радощі, які надії тримали їх у межах покори, в лабетах тваринного послуху? Я не знаю.

Думаю, що єдина у всіх надія була - і то вона тримала на рівні спокою всю цю безліч народу - що скоро мир, що скоро це все минеться, як тяжкий кошмарний сон, і люди, неушкоджені, повертаються до звичного життя. А єдині радощі в ці божевільні дні - це зв'язки з домівкою. Бо зв'язки з часу, як зупинились ми на Мазурських озерах, налагодилися зовсім добре. І той день, коли якийсь кремезний туляк, або високий, білобрисий вологодець одержував із дому листа, чи пакунок із неодмінними коржиками й цукром та махоркою - був днем великого йому свята. Читаючи