Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Ти не маєш нічого, що панувало б над тобою, крім дисципліни, яка йде від твого капрала, що наглядає за тобою. А капрали не мають дисципліни, якщо сумніваються в собі, крім тієї, яка йде до них від їхніх сержантів, що наглядають за ними. І отак аж до мене, я вже не маю нікого, крім Бога, щоб він керував мною, і він, якщо я сумніваюся, марно сидить у пустелі.

Але я хочу сповістити тобі таємницю, і це таємниця постійності. Адже, якщо ти спиш, твоє життя зупинилося. Але воно зупиняється й тоді, коли з тобою стаються запаморочення серця, які є таємницею твоєї слабкості. Бо навколо тебе нічого не змінилося, і все змінилося в тобі. Ось ти стоїш перед містом, ти, вартовий, але вже не горнешся до грудей коханої, не чуєш калатання серця, яке ти не відрізняєш від її тиші або її віддиху, бо це все - лише знак тієї коханої, що єдина, проте загублена серед безладних об’єктів, які ти не вмієш поєднати в один, підпорядкований нічним звукам, які суперечать одні одним, пісні пияка, що заперечує скаргу хворого, плачеві навколо мерця, який заперечує крик новонародженого, храмові, що заперечує ярмарковий гамір. І ти кажеш собі: «Що я маю робити з цього безладдя та неузгоджених картин?» - бо якщо ти вже не знаєш, що тут є дерево, тоді коріння, стовбур, гілля і листя не мають спільної міри. Як ти можеш бути вірним, коли вже немає нікого, щоб приймати? Я знаю про тебе, що ти не спав би, якби чатував над хворою, яку любиш. А той, кого міг би любити ти, лежить, мов непритомний, і зроблений із безладних матеріалів.

Бо це розв’язує божественний вузол, який пов’язує речі.

Але я хочу, щоб ти був вірний самому собі, знаючи, що ти повернешся. Я не вимагаю від тебе ані зрозуміти, ані відчувати щомиті, знаючи дуже добре, що навіть найп’янкіше кохання складається з переходів через багато внутрішніх пустель. Навіть перед коханою ти запитуєш себе: «Її чоло - просто чоло. Як я можу любити його? Її голос - просто голос. Він бовкнув оцю дурницю. Вона скоїла оцю помилку…» Вона становить сукупність, що розпадається і вже не може живити тебе, і невдовзі тобі здається, що ти ненавидиш її. Але як ти зможеш ненавидіти її? Ти навіть не здатний любити її.

Проте ти мовчиш, бо знаєш досить туманно, що тут ідеться тільки про сон. Твердження, слушне даної миті про жінку, слушне й про вірш, який ти читав, і про маєток, і про імперію. Тобі бракує сили бути годованим молоком і навіть відкрити - це теж любов і пізнання - божественні вузли, які пов’язують речі. Ти, мій сплячий вартовий, ти знайдеш усі свої любові разом, мов данину, яка дістанеться тобі, не одну або іншу, а всі, й годиться поважати в тобі, коли тобі набридне бути невірним, цей покинутий дім.

Коли мої вартові ходять по колу, я не думаю, ніби всі вони сповнені завзяття. Багато нудьгує і мріє про юшку, бо, якщо в тобі сплять усі боги, лишається тільки тваринний поклик задоволень твого черева, тож той, хто нудиться, думає про їжу. Я не думаю, що їхні душі, геть у кожного, пробуджені. Адже душею я називаю в тобі те, що спілкується з сукупностями, які є божественними вузлами, що пов’язують речі і глузують із мурів. Просто від часу до часу одна з їхніх душ горить. Нехай то буде та, чиє серце б’ється. Нехай то буде та, що знає любов і одразу відчуває себе наповненою вагою і звуками міста. Душа, що почувається широкою, дихає зорями й містить обрій, як мушлі, які виконують пісню моря.

Мені досить, щоб ти знав про мій візит і повноту буття людиною, щоб ти був готовий приймати, бо до тебе вряди-годи немов повертаються сон, або голод, або бажання, твій сумнів чистий, і я хотів би втішити тебе.

До тебе повернеться, якщо ти скульптор, сенс обличчя. До тебе повернеться, якщо ти священик, сенс Бога, до тебе повернеться, якщо ти закоханий, сенс любові, до тебе повернеться, якщо ти вартовий, сенс імперії, до тебе повернеться, якщо ти вірний самому собі і прибираєш свій дім, дарма що він видається покинутим, те, що тільки й може живити твоє серце. Ти не знаєш години цього повернення, але важливо, щоб ти знав, що тільки воно у світі має здатність наповнити тебе.

Ось чому я й будую тебе таким протягом похмурих годин навчання, щоб вірш якимсь дивом міг запалити тебе, а імперія завдяки своїм ритуалам і звичаям могла взяти тебе за серце. Адже немає дару, якого не приготував ти сам. А повернення не буде, якщо немає будинку, збудованого, щоб прийняти його.

Вартовий, вартовий, ідучи вздовж бастіонів серед нудьги сумніву, навіяного теплими ночами, слухаючи звуки міста, коли місто не говорить до тебе, спостерігаючи людські оселі, коли вони є мертвою сукупністю, вдихаючи запах навколишньої пустелі, що є лише порожнечею, силуючи себе любити без любові, вірити без віри, бути вірним, коли вже немає кому бути вірним, ти готуєш у собі осяяння вартового, що приходить інколи до тебе як винагорода й подарунок любові.

Бути вірною самому собі не важко, коли видно, кому треба бути вірним, але я хочу, щоб твій спогад щомиті ставав закликом і ти казав: «Нехай до мого дому приходять гості. Я збудував його і прибираю в ньому…» Я відчуваю спонуку допомогти тобі. Я зобов’язую своїх священиків до жертв, навіть якщо ті жертви вже не мають сенсу. Я зобов’язую своїх скульпторів різьбити, навіть якщо вони сумніваються самі в собі. Я зобов’язую своїх вартових ступати сто кроків під страхом смерті, бо інакше вони помруть самі, самі себе відітнувши від імперії.

Я рятую їх своєю суворістю.

Отже, про того, хто готує себе за суворих умов сторожового посту. Адже я послав його як розвідника пройти крізь ворожі лави. Він добре знає, що на нього чекає смерть. Бо вороги не сплять. Він боїться мук, якими його розчавлять, щоб почути впереміш із криками секрети цитаделі. Звичайно, є люди, зв’язані даної миті любов’ю, люди, які запрягають себе, розпашілі від радості, бо єдина радість - одружитися, і вони одружуються. Адже не думай, коли обняв кохану ввечері після весілля, що це для тебе