Читати книгу - "Моє життя та праця, Генрі Форд"

Розділ XIX. Гроші: господар чи слуга?

У грудні 1920 року в усій країні був застій ділової активності. Значна частина автомобільних фабрик зачинилася, і більшість із них потрапила у лабети банків. Поширилися чутки майже про кожен промисловий трест, що він зазнає фінансових невдач, і моє зацікавлення прокинулося, коли почув, що у «Форд Мотор Компані» не тільки немає грошей, але також нізвідки їх отримати. Я давно настільки звик до всіляких чуток про нашу компанію, що майже їх не спростовую. Але цього разу вони були нетривіальні. А були виважені та вагомі. Я почув, що я поборов своє упередження проти позик і майже щодня з капелюхом у руці клянчу гроші на Волл-стрит. Чутки пі­шли ще далі: вони стверджували, що ніхто не в змозі дати мені в борг грошей, і я, ймовірно, ліквідую справи і буду змушений покинути ділове життя.

Ми й справді боролися з певними труднощами. 1919-го взяли під вексель 70 мільйонів доларів, аби скупити акції «Форд Мотор Компані». З цієї суми треба було ще сплатити 33 мільйони. 18 мільйонів знадобилося на оплату прибуткового податку, і, понад те, ми мали намір, як зазвичай, виплатити робітникам 7 мільйонів премії. Загалом планували виплатити між 1 січня та 18 квітня заокруглено 58 мільйонів доларів. У банку лежало всього 20 міль­йонів доларів. Ми, либонь, не могли сплатити решту 38 міль­йонів без здійснення позики, бо, врешті-решт, сума була не маленька. Без допомоги Волл-стрит така сума зазвичай здобувається нелегко. Щодо грошей ми не тур­бува­лися. Два роки тому позичили 70 мільйонів. Оскільки наше майно не було обтяжене боргами, і ми раніше ніколи їх не мали, позичити нам велику суму в будь-який інший час узагалі не було б проблем. Навпаки, кожен банк вважав би це прибутковою справою.

Тепер, однак, мені довелося дізнатися, що наші тимчасові грошові труднощі тлумачаться в промислових колах, як симптом нашого майбутнього банкрутства. Легко було здогадатися, що ці чутки, хоча вони і лунали всюди, походили, однак, із одного джерела. Ця думка підтверджувалася ще й тим, що один вельми відомий фінансист, ре­дактор газети в Батл-Кріку годував світ інформацією про на­ше ненадійне фінансове становище. Незважаючи на це, я старанно ухилявся від усіляких спростувань. У нас були певні плани, але про позику навіть не думали.

Мушу підкреслити, що немає менш сприятливого моменту для позики, ніж той, коли банки вважають, що в позиці є нагальна потреба. У попередньому розділі я розвинув мої основні фінансові постулати. Тепер ми зайнялися нічим іншим, як утіленням їх у життя.

Ми склали план ґрунтовного прибирання оселі. Повернімося трохи назад і розглянемо тодішні обставини.

На початку 1920 року стали помітними перші ознаки того, що породжена війною спекулятивна гарячка — недовговічна. Деякі з породжених війною концернів, які не мали жодного права на існування, впали. Купівельна спро­можність споживачів ослабла. Наш власний збут, правда, залишився без змін навіть на йоту, але ми знали, що і він рано чи пізно таки впаде. Я серйозно думав про зниження цін, але по всій країні виробничі ціни уникали будь-яких розрахунків. Робітники, незважаючи на підвищену платню, виробляли все менше і менше. Постачальники сировини вперто не бажали спуститися на землю зі своїми цінами. Ці явні ознаки наближення грози залишалися, мабуть, зовсім непоміченими.

У червні наша торгівля стала слабшати. З липня по вересень вона падала все стрімкіше. Мало статися щось, аби наш продукт знову міг відповідати купівельній спроможності покупців. Але цього було не достатньо. Мало відбутися щось зовсім разюче, що показало б споживачам, що ми не клеїмо дурнів, і що для нас це цілком серйозно. То­му ми зменшили в вересні ціну автомобіля для прогулянок із 575 доларів до 440. Зменшили ціну значно нижче за виробничу тому, що все ще користувалися матеріалами, закупленими в період підйому. Цю зміну цін різко розкритикували. Нам закидали, що ми розхитуємо ринок. Це відповідало нашим намірам. Ми хотіли внести свою частку в справу зниження ціни зі штучної висоти до єдиного рівня. Я твердо переконаний, що ми позбавили б се­бе тривалого періоду депресії, якби виробники та посередники тоді, а може, навіть і раніше, всюди провели рі­шуче скорочення цін і ґрунтовне прибирання домівки. Бездіяльне вичікування в надії на подальше підвищення цін лише уповільнило процес одужання. Ніхто не досяг високих цін, на які розраховував, і якби всі одночасно зазнали збитків, то не лише продуктивна потуга зрівнялася б із купівельною спроможністю, але ми уникнули б довгого періоду цілковитого застою. Чіпляння за ціни ли­ше збільшило збитки. Ці люди мали платити також і понад ті відсотки за дорого куплені товари цілком неза­лежно від того, що вони втратили прибутки, досягнуті зваженими цінами. Безробіття обмежило приплив заро­бітної платні, і таким чином між продавцем і покупцем виникала все ширша і ширша прірва. Велося багато гарячих розмов на тему про величезні кредити, які мала б да­ти Європа, із задньою думкою збути завдяки цьому дорогий товар. Одягати пропозиції в настільки грубу фор­му, природно, остерігалися. Я навіть міркую, що багато людей по-справжньому були впевнені в тому, що суспільному життю Америки якимось чином допоможуть, якщо закордон надасть кредити навіть без будь-якої надії на їхнє повернення. Правда, власники дорогих, залежалих на складах товарів могли б вигідно збути їх, якби американські банки надали кредити, однак банки мали б такий надлишок безнадійних кредитів, що стали б більше схожими на холодильники, ніж на фінансові установи. Звісно, дуже природно чіплятися до останньої миті за мож­ливість високого прибутку, але це втім невдала фінансова політика.

Що стосується нашого збуту, то після зниження цін він дуже скоро знову ослаб. Ми все ще не цілком відпо­відали купівельній спроможності країни для того, щоб збувати наш товар без проблем. Роздрібні ціни все ще не досягли свого рівня. Люди ставилися недовірливо до будь-якої ціни. Ми запланували провести подальше зниження цін і тому зупинилися на виробництві приблизно 100 тисяч автомобілів на місяць. Така кількість продукції, правда, аж ніяк не виправдовувала наш збут, але ми хотіли, перш ніж зачинимося, перетворити якнайбільше сировини в готові вироби. Ми знали, що перерва необхідна для того, щоб доправити продукцію та зробити ґрунтовне при­бирання оселі. Ми хотіли знову відчинитися з істотно зни­женими цінами, маючи на складі достатню кількість авто­мобілів для підвищеного попиту. Нові автомобілі могли б тоді виготовлятися із закупленої за нижчими цінами сировини. І ми поставили собі за мету домогтися зниження цін.

У грудні ми зачинилися з наміром відновити виробництво через 14 днів. Насправді ж у нас було стільки робо­ти, що могли відчинитися не раніше, ніж за шість