Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Я маю знати, чи бував покупець «Зміїного укусу» в якійсь із точок Іграшкового Майстра. Маю надію, що таким чином вдасться вистежити, де він живе.

В ідеалі цей план може стати ще одним вектором, який слід розвинути до нового місяця. За найгіршим сценарієм (бук­вально найгіршим), якщо Іграшковий Майстер обере нову жертву й нам вдасться знайти тіло, потрібно якось пов’язати його з однією з ботанік.

Як вистежити людину, з якою ніколи не мав жодних контактів?

Мій варіант трохи зловісний і потенційно незаконний — залежно від трактування певних федеральних актів.

Ще мені видається доволі кумедним, що все це відбувається на відстані витягнутої руки від Центру контролю та профілактики захворювань.

Учора, придбавши брелоки для стеження, я зробив іще одне замовлення. Точніше, декілька.

Вони приїдуть не з Amazon, а з лабораторії в Північній Кароліні, що займається продажем медикаментів оборонній промисловості. Це якщо вірити їхній легенді. Насправді ж там продають спеціально розроблені бактерії для конкретних цілей.

У Іграшкового Майстра переді мною безліч переваг. Я не слідчий, не патологоанатом і навіть не здатен помітити, коли хтось бреше в обличчя. Однак я досить нетрадиційний вчений із певним набором інструментів. Один із них — уміння влаштовувати бактеріологічні війни.

Розділ 45. Оцінка загрози

Коли сидиш у барі готелю з групою передових воєнних стратегів, чоловіків і жінок, які півжиття проводять у кампусах, а інші півжиття — на закритих засіданнях у Пентагоні, й питаєш, що лякає їх найбільше, у відповідь чуєш не про ядерну валізку. За рік на наших дорогах помирає більше людей, ніж така ядерна бомба здатна знищити в густонаселеному місті. Найстрашніша загроза — біолог, який працює на терористів чи неконтрольовану наддержаву, створюючи в чашці Петрі речовину, здатну стерти з лиця Землі велику частину людства.

Така загроза не нова. В далеких 1940–х уряд витрачав мільйони доларів, намагаючись розібратися з загрозою біологічної війни. Наші бактеріальні засоби навіть розпорошували в дикій природі, аби спостерігати за їхнім поширенням.

У 1950–му з морського судна в затоці Сан-Франциско крізь ранкову імлу розпилили дві теоретично нешкідливі бактерії, Bacillus globigii та Serratia marcescens. Результати (не кажучи вже про наслідки, коли кілька людей захворіли через ці нібито нешкідливі штами) були жахливими. Крім того, експеримент лише посилив побоювання, що ворожа держава може використати в Сполучених Штатах іще смертоносніший засіб. Тому таємні біологічні випробування тривали — у метро та інші громадські місця, скажімо, далі запускали нешкідливих бактерій, аби побачити, як швидко вони здатні ширитися.

Через шістдесят років після першого випробування у нас є багатомільярдна програма протидії бактеріологічній війні для зменшення її загрози й багатотрильйонна індустрія біотехнологій — для нових способів нас вжахнути.

Сьогодні я можу сісти за комп’ютер, погратися з програмою, що змішує та підставляє гени, немов кубики «Лего», а потім натиснути «Надіслати» — і за вказаною послідовністю генів у лабораторії створять унікальну бактерію.

Ця технологія вже встигла багатьох урятувати й теоретично врятує значно більше людей, ніж наразі вбиває внаслідок зловживань. Принаймні ми на це сподіваємося. Джина випустили з пляшки, коли в ХІХ столітті один чернець вирішив погратися зі стручками гороху. Спроби відібрати інструменти чи обмежити потік інформації просто робитимуть хороших хлопців менш здібними та поінформованими.

Імовірно.

Але завдяки цікавості до військових розробок бактерій з’явилася ще й низка нелетальних способів використання мікробів. До одного з таких проєктів мене запросили кон­сультантом.

Припустімо, ви вважаєте, що терорист А входить до терористичної мережі, але вам невідомо, чи знайомий він із терористом В з іншої країни. Якщо вони розумні, не користуються електронними засобами зв’язку й завжди спілкуються через посередника — терориста Б — то як поєднати А і В, не катуючи Б і навіть не даючи зрозуміти, що ви за ним стежите?

Можна простежити за всіма, хто зустрічається з А, потім за всіма, хто зустрічається з цими людьми, і, якщо пощастить — знайти слабенький зв’язок із терористом В. Але проблема в тому, що на стеження за всіма можливими посередниками забракне агентів. Гілки дерева людських зв’язків галузитимуться, і незабаром ви зрозумієте, що для справи замало буде навіть усіх людей на планеті.

Саме з такою проблемою зіткнулася розвідувальна спільнота: величезні витрати співіснували з цілковитою неможливістю задіяти достатню кількість людей для стеження за іншими людьми.

Одним із рішень — і проєктом, куди мене запросили консультантом, — було використання не людей, а бактерій.

Багата наддержава з першокласною науковою програмою могла б нанести на нешкідливу бактерію з вашої склянки води спеціальну позначку, яка дозволила б відрізнити її від братів і сестер.

Потім її можна розпорошити на терориста А, коли він проходитиме повз вас на вулиці. Бактерія розмножиться в його роті й носових пазухах, і кілька днів він ходитиме з нею в організмі, доки імунна система її не виведе.

З погляду втілення звучить як потенційний кошмар.

Так і є — але не зовсім.

Проблема з експериментом у Сан-Франциско (як не брати до уваги етичний аспект) була у відсутності доступу до модифікованих бактерій. Доводилося використовувати штами, які були нешкідливими й водночас досить рідкісними, аби їх поширення можна було зафіксувати.

Звичайні бактерії не спрацювали би, позаяк вони й так процвітали на кожному перехожому в Сан-Франциско.

Сьогодні ж ми можемо взяти нешкідливий штам типу Neisseria lactamica (але не перебіжчика Streptococcus pneumonia, зав­жди готового мутувати в щось шкідливе), додати до геному кілька маркерів і перевірити, чи наш особливий штам з’явиться на терористі В, — поцупивши стаканчик його кави та взявши мазки з усього, до чого він торкався.

Завдяки магії адаптації ми навіть можемо приблизно підрахувати, через скількох людей нашому бактеріальному шпигуну довелося пройти, перш ніж він потрапив на терориста В. Ми можемо отримати «дистанцію», використати програмне забезпечення, яке я допоміг створити, й вирахувати приблизний розмір мережі, оцінивши кількість мутацій, знайдених на терористах Г та Д.

Для когось це може прозвучати моторошно. Для мене — ні. Статистична ймовірність того, що в такому проєкті по­шириться мутований небезпечний штам Neisseria lacta­mica, становить одну трильйонну ймовірності того, що, знову вдихнувши в «Макдональдсі» Streptococcus pneumoniae, ви створите супергрип, здатний знищити всю цивілізацію.

Лякає те, що мені розповів один товариш. Під час полювання на Осаму бен Ладена велися серйозні розмови про особливий, персональний штам вірусу грипу. Дослідники були тільки на п’ятдесят відсотків упевнені, що їм це вдасться зробити з кількамільярдним бюджетом. Але їм довелося пояснювати керівництву про інші п’ятдесят відсотків — імовірність того, що найменша мутація знищить цілу сім’ю Бен Ладенів включно з невинними. Серйозніша мутація, дефект у тій частині, що відповідала за пошуки особистих генетичних маркерів, із високою ймовірністю призвела б до винищення дев'яноста від­сотків усіх приматів на планеті, включно з Homo sapiens.

Проєкт згорнули. Втім, можливо, лише на словах.

Переносимось у сьогодення: розвідувальна спільнота має доступ до спеціально розроблених вірусів і бактерій, здатних виконувати певні чітко сформульовані несмертельні завдання. Ці мікроби не називають за їхніми справжніми намірами. Замість назв вони отримують нудні послідовності чисел і класифікуються за використанням, яке повинно обмежуватися чашкою Петрі.

Я замовив п’ять окремих штамів Neisseria lactamica з декількома особливими модифікаціями. Не маючи доступу до високотехнологічного лабораторного обладнання чи навіть якісного сканера з налаштованими чипами, я муситиму виявляти свої штами в полі. Тому в них є спеціальний ген, який за умови розпилення з білковою суміш­шю змусить їх світитись рожевим під ультрафіолетовим ліхтарем.

Установивши камери стеження, я планую зайти