Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Пішли би не лише до сусідів, до багатих і до злидарів, до всіх палаців, дворів, господ, хат, корчом та буд! І до циганів, хоч є такі люди, які уперлися, що цигани походять не від матері Єви, а від дияволиці, тому не мають пупка і взагалі душі. Але хай буде! Підуть до кожного, хто хоче спробувати коляди. А до самого чорта? Га? Чом би й ні? Якби послухав їх хвильку, хоча б через вікно, то зарадили б йому піснею, танцем, веселістю, приязню. Чорт сумний, бо з первовіку напихається самим смутком, таким сухим, як стара свиняча щетина. Без краплі води, без краплі вина! Того і злий. А хто б не був злий?

– Підемо з колядою до всіх, – казав Фока, – саме Дитятко дало нам таку радісну настанову, треба її пильнувати, треба за неї дякувати небесам.

Таким було повернення коляди. І так її святкують донині. Ніхто в нас через це не вивищується над іншими. Навпаки, ми знаємо – і цілий світ про нас це каже, – що ми загрузли в якійсь порослій мохом давнині, в архаїчних звичаях. Нехай і так! Ще прийдуть до нас! Згадають, що пастухи першими прибігли до Дитяти і назавжди залишилися з Ним.

Чорне та біле (про гуцульську магію)

Самотність

Гірський час, який пливе так потужно й повільно, а іноді щедро розсіває радість, барвисту святковість, приховує ще й інші скарби, що їх неможливо осягнути поглядом.

Якщо мандрівник прийде серпневого дня над Черемош, до Криворівні чи Ясенова, – такого ясного, який тільки там буває, то побачить, що тоді вода так іскриться і сяє, що кожну краплину видно окремо, тоді на деревах гілки, листя, шпильки та шишки настільки наповнені світлом, що кожна окремо вирізняється на блакиті неба. І хоча коріння дерев заховане, хоч увесь світ тих буйних коренів лугових трав гніздиться під землею, все ж у такий день якось думається: от якби їх відкрити, оголити, якби й до них дійшло світло… Якби проникло в кожен жмутик, у кожну нитку коріння. У такий день можна повірити, що весь світ зітканий зі світла. Що всюди світло єднається зі світлом і світло творить. І нема нічого, чого не можна було б осягнути самим лиш зором. Може, навіть неминучий і незбагненний перехід до смерті, якщо його сильно наситити світлом, розсіється такою ж прозорою грою краплин, як глибини Черемошу.

Та коли темна ніч затопить Ясенів, а понад верхами гір з безодні неба пронизливо затремтять одинокі пульсуючі вогники, а інші світла, стаючи щораз слабшими й мізернішими, пилинками тонуть у чорних безмірах, тоді відчуваєш, що є сили, могутніші від світла. Самотні промені ледь торкаються їх, але проникнути не зможуть ніколи.

У житті людей понад спілкуванням і працею, понад святкуванням і радістю, понад усілякою товариськістю —старшою і сильнішою є самотність.

Той, хто спромігся б напружити слух, замислитися над цим питанням, таким неважливим для сьогоденного світу, і над тим, що схильність до сердечності, до великих дарів серця та до поклоніння, до культу, до святкувань народжується у самотності, – для того поллється з грудей Верховини, мов неждана довіра, прадавнє, тихе, вічно живе джерело.

За прадавніх часів віщуни, вчителі людськості, самі пізнали ту світовладну силу й відкрили людям новий світ, хоча через це аніскілечки не змінили своїх занять. Усе це тепер вкрите численними пластами. А може все ж таки ще здригаються ті самі джерельні пульси?

У самотності пустельника-пастуха, який спостерігає на пустищі під час громової бурі, як світ заливає то повінню світла, то чорноти. У самотності мисливця і втікача у сніговій завірюсі, яка розриває шатро і засипає його лавиною снігу. У самотності подорожнього серед безмовних лісів, чий кожний шерех викликає дрож, а кожний шум занапащає людину. У самотності родини, яка покладається тільки на себе, десь у гірській пустці, звідки жоден крик, жодне благання про допомогу не дійдуть до людей.

Про саму самотність мало хто здатний розповісти. І кому таке спаде на думку, якщо то власне вона невблаганно жене людину до товариства, до любові або до спільної праці та забави, ніби для того, щоби про неї саму забути.

Незаймано біла стежка, що в’ється між заметами снігу хребтом полонини до самотньої зимарки. Голос невидимої флояри, що сумно озивається з глибини пущі. Залишаються хіба що такі образи самотності?

Бо поступово будь-яка самотність заповнюється людьми. Людина, яка довго є самотньою, у великому світі хмар, гірських верхів, лісів, вод і трав, шукає товариства, шукає побратимства. Часом знаходить, не шукаючи. Для неї звідусіль зринає інший світ, підземний, світ видив, запитань, загадок і знаків. Вона осягає незвичайну науку. Кожен шепіт, будь-який гамір набирає незмірного значення. Там, де мовчить і чекає стара пуща, де у місячному сяйві тане безмежна полонина, там, можливо, серед зілля та корінців чекають на привітні слова, на якесь дуже трудне примовляння, на знак, зрозумілий лише втаємниченим, доброзичливі побратими.

Лісові джерела, що народжуються в пітьмі, шепочуть, зітхають. Верхові потоки буркочуть у шуварах, солодко щебечуть, наче водяні діти, або вигравають, дзвенять по скелях. Інші по-молодецькому гримочуть, бурлять. У долинах води радіють просторам, танцюючим струменям течії. Єднаються, втішаються побратимством вільних потоків, збирають водну раду, виголошують важливі зауваги, несуть далі притчі та повчання гірських вод. Уже будь-якої миті голоси втіляться у досі не бачені постаті. Іноді вже у дрімоті, просто перед воротами серця вони заквилять віщою пташиною, навіють шумом надію. Виграють, приспівують, утішають сплячого самітника.

Бо десь там із шиплячих трясовин, із порослих зеленими лишайниками скельних оповзнів, чи з проваль, із плутанини корчуватих вітроломів (так повчають «примовляння») висовуються, легенько визирають, глипнуть оком – і знову чаяться – чигаючи на якесь необережне слово, чатують, чекаючи на чиєсь підбурювання, – упирячі сили. Бешкетні, насмішкуваті або страшні, з вижертими лицями, з випущеними кишками упириська, що несуть хвороби, страждання, тугу і смерть. Іноді вони страшніші за тих ворогів свободи, які звідкись приносять у гори утиски, кров та біди. Може, вони з того самого нікчемного роду?

А ще десь під верхами у Чорногорі, у найглибших гірських глухоманях, спочивають по-королівськи у сховах башт і веж, у коморах і в ложах, викутих велетами, велетенські орли – сили грізні, але благородні, часом навіть начебто й милосердні. Сили ватроокі, хмарокрилі, громоголосі. Спочивають