Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Малослівна й мовчазна людина чує такі різноманітні розмови, про які йому навіть не снилося. Той, що мало бував світами між людьми, тут на самоті набуває ввічливих манер. Найретельніше дбає про молитви й обряд, пильнує, щоб не вимовити в безлюдній тиші брудного слова, слова недоречного, щоб різким рухом, а то й думкою не розбудити, не сполохати «чогось».

Іноді такий, що не надто переймався дівчатами, сидячи отак сам-один місяцями, почне за якоюсь тужити, і тоді може якимось одним зітханням чи сумним вигуком накликати летку, мов птах, крилату мару – зіткану з зеленого світла Нявку, неземну кохану, яка весь цей світ покаже йому буденним і нудним, і веде його ніжно – через дно провалля – у засвіти.

А ще, коли з часом сповниться бажанням і дозволить жазі точити серце, викличе цим жадібну до пестощів, ненаситну небезпечну коханку – Лісну, вродливу, але з нутрощами, відкритими ззаду, від якої, навіть коли вернеться він до людей, хіба смерть його порятує.

Навіть спокійному, лагідному чоловікові, якого не терзають бажання, також загрожують ворожі напасті й наслання. Він ходить із перестрахом, ніби з тінню, готовий відбити раптовий, хитро підготований, несхибно нищівний напад. Він вчиться бути надзвичайно обережним. Мелькне якийсь вовк біля хати. Сліду не залишить. Чи то вовк? Зірка така ясна з’явиться, якої досі не бачив. А чи то зірка? Вітер жене з цілим військом завиваючих бід, затятих чортів і чортиків, що збиточно гацають із баламутними свистами й писками. Це не звичайний вітер.

Оточений небезпеками та звабами безлюддя, дехто й сам стає воїном, зводить довкола себе барикади й загороджується, проганяє спокуси і видива словами, знаками, таємними засобами або навіть викликає грізні сили. І деколи – як воно буває на війні – кориться їм, на якийсь час або назавжди.

Де у нинішні часи знайти між людьми такого богатиря «примівника», хмарника чи громового починача, який став би віч-на-віч перед грізними силами як рівний або сильніший таємним могуттям, який би захищав від них інших людей, їхню худобу та пашницю? З ними можна хіба що примиритися за бозна-яку ціну або просто безславно їм піддатися. Звичайний чоловік думає: найкраще присісти до землі, мов трава, не пхатися межи сильних, поставити собі заслони з примівок, обереги з хрестів та зілля. І сидіти тихо, поки кудись прогалопують могутні: Громовий цар, вітрові королеви орлолюдів із грізними сонмами, з побратимами своїми, з дітворою своєю лютою, духи повені, водяні королеви та інші.

Захист

Коли вихори й урагани загуркочуть, мов несеться дикий табун, коли громи роздирають небо і сиплеться град, така самотня, нехай і звичайна людина, яка завчасу забезпечила себе примівками і ненадпочатою водою з десяти чародійних джерел, добре перемішаною і завороженою, яка готувалася до Святого Вечора та до громових свят і жодного з тих дванадцяти громових свят не порушила, а святкувала їх, як належить: постила без хліба і води, на той час німіла, ні до кого слова не мовила, навіть до худоби чи дерева, остерігалася навіть сплюнути, ходила голою, роблячи чарівні кроки і зупинки, промовляючи заклинання і прохання, – така людина спокійно витримає не одну бурю, яка чужому прибульцеві запам’ятається на ціле життя.

Той, хто хоче мати захист чи чародійську владу, коли щодня вдосвіта збирає воду з дванадцяти джерел, завжди робить це на самоті, так, щоб ніхто не побачив. Довго стоїть перед кожним джерелом, прислухається до його мови, кланяється кожному джерелові в лісі чи на полонині. Як зачерпне води, пошепки дякує джерелові, славить і просить воду старими примівками: «Водо, Водичко! Свята Йорданичко! Найстарша царичко! Вмиваєш береги, коріння, біле каміння, гасиш вогонь! Умий мене від гріха, від злого, від ґанджу! Яка ж Ти чиста, яка ж Ти свята, зроби, абим був такий!»

Спочатку слід окремо зібрати воду для примівок, а тоді окремо вимити руки й лице. Коли вертаєшся до хати чи до колиби, треба вклонитися димові з ватри. Для гасіння жару у воді, для всілякого обкурювання, для примівок із вогнем треба розпалити прадавнім способом – тертям полінець – живу ватру.

І тоді вже можна починати примовляння. Примівка може розгортати крила. Вода жива, ватра жива і слово живе, зриме. Який починач, таке й починання. Один пурхає, мов горобчик, і цвірінькає, інший, наче ворона на лету, каркає і лякається, а деякі відразу злітають упевнено, гордо, мов орли чорногорські, орлиним поглядом пронизують і кидають виклик.

Люди старовіку вбачали всюди у світі постійну й невблаганну битву, ділили світ на два табори – ворогів та друзів. Серед усіх доброчинців, побратимів самотньої людини наймогутнішим є Сонечко. Воно є противагою всім напастям, породженим із темноти, проганяє всі чари і невловимі загрози. Ґаздує понад усім, плодить, живить і оздоровлює.

Чимало вдячних слів славить Праведне Сонечко.

Непорочне Сонечко, чисте лице Боже,

Праотець і опікун родів людських,

Сонечко – Господь – огнистий.

Йому, святому Лелеві, щоденно слід молитися радісно й покірно, завжди на самоті, стоячи на колінах, обличчям до сонця.

«Лелю-Сонечко! Запашне, чисте! Узріть мене грішного!» І, сходячи, могутнє Сонечко так відповідає дітям своїм:

А як я вийду з ночі глибини,

А як я вийду тихо-тихенько.

А як я вийду рано-раненько.

В неділеньку святу вранці виплину —

То зрадуються моєю зорею

Звірина і пташка, і рибка у морі —

Зрадіють трави і луки зелені,

Зрадіють верхи, верхи костельні.

На усіх землях церкви – костели,

На небесах усі сили – ангели

Співи заводять – дзвони церковні,

Церковні брами відчиняться самі,

Самі в вівтарях свічки ся запалять,

Самі ся служби святі відправлять,

Дадуть здоров’я, від злого збавлять.

Живою небесною ватрою лікує весь світ світовий ґазда. Він є взірцем для ґазди, взірцем наснаги праці, щедрості та ґречності, взірцем для воїна – непохитний, завжди звитяжний. Його день народження люди вславляють колядою. І свята неділя – також свято сонечка. Від Божого Сонечка одне життя дане, як і одна смерть. Над колискою людини дванадцять посланців, суддів ангельських, відгадали присуди і постановили, чим має бути. Нетлінний віщун знав це відразу, а мудрий сусід іноді здогадувався з поведінки дитини.

Людина, яка б сиділа в пустельному мороці без світла, не миючись, без молитви і святкувань, неминуче потрапить під силу бісівськихслуг, здичавіє, а тоді втікатиме у вічному страхові, шкірячи