Читати книгу - "Заміж? Не піду!, Енжі Собран"

Глава 24

У величезній їдальні було неспокійно. Всі шуміли, метушилися, про щось сперечаючись. Цікавість спантеличено притихла під докірливі гучні рулади відтворювані шлунком.

Їжу на піднос збирала, не особливо розбираючись – не час бути гурманом. Відшукавши самотній вільний столик, прихований від сторонніх очей великою білосніжною колоною, влаштувалася за ним та почала методично жувати їжу, шкодуючи про те, що в раціоні немає якогось підбадьорливого енергетика.

Погляд вихопив невисокого хлопчину в центрі однієї з груп, того самого, що прибіг останнім. Хлопці вище і значно більші, нещадно задирали його, голосно насміхаючись і відпускаючи сороміцькі кпини, мабуть в помсту за пропущений сніданок.

- Що яйця не виросли, щоб відповісти? - кинув один з хлопців, в якому безпомилково читався ватажок місцевої тусовки.

- А у кого-то мабуть переросли, - неголосно хмикнула я, відправляючи собі в рот шматок м'яса та не бажаючи наражатися на подвиги.

Переросток повернувся, окинув усіх швидким пильним поглядом, і безпомилково вгадавши мене як єдиного з підривників його свіжовибітого авторитету, рушив в мою сторону.

- О, тут ще одна така ж дрібна тролья відрижка.

Не звертаючи уваги на підколку, дожувала м'ясо і, наколовши на вилку черговий шматочок, відправила його в рот.

- Ні, ти не тролья відрижка, ти ельфів виприсок, - продовжив знущатися цей недалекий індивідуум.

Навколо все вщухло. Притихли розмови і суперечки. Тепер всі адепти напружено стежили за тим, як будуть далі розгортатися події навколо мене.

Я ж байдуже жувала, знаючи, що через моє мовчання хлопець сказиться ще більше.

- Ти обережніше гнівайся, а то ще трохи і дах зірве, нікуди буде свою велич ховати, - зауважила відсторонено, радіючи з того, що голос в мене звучить досить впевненим басом.

Не люблю конфронтації, але батько вчив, що, вступивши в битву, відступати, слід тільки тоді, коли можеш виграти тактичну перевагу. Зараз же моя поведінка вирішує все подальше ставлення з боку присутніх - вистою і завоюю авторитет, відступлю і все навчання доведеться вважатися слабаком, якого всі та вся будуть задирати, прагнучі самоствердитися за чужий рахунок. І навіть брат не допоможе і не врятує від цих задирак. Навпаки, його захист, тільки погіршить ситуацію. Знаю, проходила неодноразово.

Підкинутий чоловічим кулаком піднос злетів вгору. Лише швидка реакція та рука,  що зметнулася на частку секунди раніше, врятувала мене від вмивання чужим обідом.

- Упс, - пробурмотіла я, помічаючи, як некрасивою плямою розпливається овочеве рагу на моєму співрозмовнику. - Тобі йде морквина, вона робить тебе навіть милим ...

Посміхнулася приязно, встаючи з-за столу і випрямляючись в повний зріст, що навіть під артефактом залишився середнім. На мить я пошкодувала, що ілюзія не зробила мене двометровим телепнем, з яким всякі відщепенці просто побоялися б зв'язуватися.

Злість, бажання розтерзати декого, перетворивши в гарну відбивну, і незадоволений апетит, що вимагав цю саму відбивну зжерти, пофарбували моє обличчя нової посмішкою. Такою привітною, що противник відсахнувся.

- У тебе до мене якісь претензії? - запитала, запитально підкидаючи брову. І не дочекавшись відповіді, продовжила: - Якщо ніяких, то дозволь відкланятись за новим обідом.

Вийшовши з-за столу, обійшла застиглого в обуренні хлопця. Але варто було зробити крок, як він відмер та почав атакувати. Підпірнула, ухиляючись вліво, під кулак, що вилетів в мою сторону, б'ючи противника лівою рукою в живіт. Хук праворуч, і в беззахисну гідність парубка прилетів удар коліном, довершивши справу – важке тіло зігнулося навпіл, а хлопець заволав таким фальцетом, що мені стало його на мить шкода.

- Ти як? Не сильно вдарився? Я такий незграбний, - поспішила я на допомогу поваленому супернику, тут же осмикуючи себе нагадуванням, що грішно сміятися над убогими.

Той випростався, грізно стрельнув очима, в яких хлюпала тьма та обіцянка швидкої розплати…

Дзвінка попереджуюча сирена, змусила хлопців підскочити зі своїх місць, спішно кидаючи недоїдений обід.

«Ех, не вмієш ти заводити друзів, Білочка», - посварила я себе, з жалем розглядаючи порцію їжі, що валялася на підлозі, під жалобну трель шлунку, що усвідомив – з підкріпленням ми обламалися.

- Дякую, - сказав зовсім поруч тихий голос.

Піднявши голову, помітила, що в їдальні залишилися тільки я і хлопчина.

- Нема за що, - пробурмотіла, поспішаючи на чергове заняття і, заспокоюючи свій розбурханий організм обіцянкою рясно повечеряти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно