Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

Додому повертаюсь доволі швидко, уникаючи заторів. П'ять хвилин роблять дива. Добре, що у нас адмінперсонал, не так перевіряють у часі.

Тому, щоб привести себе до ладу, маю як мінімум години зо дві. А, оскільки, планую тільки одяг змінити, то роблю легке прибирання у квартирі, після чого все-таки приймаю душ.

 Викликаю таксі, щоб зустрітись у центрі з Танею. Вирішили сходити в бар, де є боулінг. Щоб не нудно було, весь час сидіти за столом, а була можливість, трохи, розім'ятися. Граємо ми так собі, але не це ж важливо. По суті, ми граємо, для того, щоб мати змогу покепкувати одна з одної.

Зустрічаємось біля входу в розважальний центр. Приїхали ми, майже, одночасно. Щоб, не гадати обидві одягнені в простий, швидше, зручний одяг, який все ж має свою привабливість.

Зайняли столик, оскільки, тільки початок робочого тижня, відвідувачів не багато, та все ж достатньо гамірно. Багато не замовляли, бо прийшли сюди, швидше, для того, щоб відпочити від того, екстремального темпу, який в нас був на роботі останні два тижні, аніж поїсти і попити. 

- Ну що хто першим, спробує зіграти? - посміхаюсь Тані, та вказую на доріжку, що ми орендували.

- Потрібно було на більярд іти, я хоч, трохи, там вправляюся. - Сміється вона.

 Та все ж перша йде до доріжки, вдала, що вибирає кулю. Хоча, знаю, що так, як і я просто, вибере за лічилкою. Спостерігаю за її діями, і не можу втримати сміх, коли куля відкотилась ледь на метр. Таня повертається із широченною посмішкою і починає просто реготати, з того, що в неї ніколи це не виходило.

В нашій грі, ми змагаємося хто з нас більший невдаха. Рахунок рівний, на мою думку. Та подруга, все-таки наполягає, що вона "майстер", бо в одному з моїх кидків, куля ледь не досягла цілі.

Наші веселі перемовини та сміх привертають увагу і інших відвідувачів. Та ми, чемно, на це не звертаємо уваги.

Десь, посередині, нашої гри, ковзаючи поглядом по залі, натикаюсь на знайомі лиця. За одним зі столиків сидять Станіслав із Потоцьким, обоє обернені обличчям до нас. Коли Плутар зловив мій погляд, то злегка кивнув, не роблячи ніякої спроби приєднатися. Та все ж, покрутив свій телефон в руках, натякаючи мені, щоб перевірила свій. Що я і зробила, коли вмостилась на стілець.

 Залишив мені повідомлення: "Коли закінчите, даси знати, я проведу тебе до дому. P.S. Тільки проведу".

Мою метушню, помітила Таня.

- Що там, що там? Хто пише? - сміється. В неї сьогодні чудовий настрій. Давненько вже її такою не бачила.

- Плутар каже, що проводить, коли буду збиратись додому.

- Ти що? Вже і відчитуєшся йому? Таки, чемна дівчинка, послухалась тітоньку Тетяну.

- Не те щоб відчитувалася, але вечір відпочинку, влаштували сьогодні не тільки ми. - і кивком показую на столик, де розмістилися наші "колеги".

- А он звідки ноги ростуть, ну тоді все зрозуміло. - посмішка не покидає її обличчя. - Та все ж, я таки щось пропустила. Де тирада, як він мені набрид? Дістав? Ну?

- Що, ну? Послухалась я "тітоньку Тетяну" і відпустила себе у вільне плавання, от мене і прибило до "берега Станіслав". - також посміхаюсь, бо вечір такий. І настрій також.

- Чого ж, не приєднаються? Запроси.

- Ти впевнена, в Потоцького дуже специфічний гумор, — морщу носа, та продовжую — від його жартів лимони киснуть.

- Забий на Потоцького. Ми не на роботі. Я, наприклад, вмію його гарно ігнорувати. Здається, від цього він біситься ще більше.

Ой, бачу, дівчину уже понесло. Та все ж вона права. Набираю повідомлення з пропозицією приєднатися до нас, та не встигаю відправити, як за наш столик уже вмощуються два незнайомі чоловіки, уже достатньо не тверезі, що і неозброєним оком видно.

Один, зухвало обійняв Таню за талію, не відводячи погляду від її декольте. А там вона має, чим похвалитись. Інший, так само намагається поступити зі мною, та мені вдається вчасно вивернутися.

- Ну, що, дівчата, познайомимось? - Таня виходить зі ступору, бо така наглість її дуже здивувала, бачу.

- Ми не знайомимось і вас не запрошували за наш столик. - відповідає Таня, а я, мабуть, таки відправила повідомлення Стасу, бо вони з Потоцьким уже йдуть в наш бік.

- Проблеми? - запитує Стас, не дивлячись на нас, а на того безсмертного, що наважився клеїтись до мене.

- Та, які можуть бути проблеми? Ми, просто, говоримо з цими прекрасними дівчатами. - вишкірився, той що біля Тані сів, подруга аж сіпнулася, такий неприємний голос в нього був.

Та й, взагалі, що може бути привабливого в п'яному чоловіку?

Потоцький поставив йому руку на плече і міцно стиснув.

- Не бачу, щоб дівчата були у захваті від вашої компанії! Тому, по доброму, раджу іти звідси.

- А ти хто такий? - це вже мій "кавалер" вклинився.

- Той, чиє місце ти зайняв. - спокійно відповідає Плутар, та бачу, що його терпінню приходить кінець. Якісь, аж надто, не понятливі прихильники нам попалися.

Я погоджуюсь кивком зі словами Станіслава. На деякий час, біля нашого столика, наступає тиша. Та, нарешті, стілець зі скрипом від'їжджає, і той Ромео, що сидів біля мене підводиться, дає другові знак піднятися, та обоє покидають нашу компанію.

Фу ух. Можна і подих перевести. Нещасні герої п'єси покинули сцену натомість їх місце зайняли, трохи, роздратовані наші колеги.

- За тобою золоті верби ростуть. - не втримується Станіслав.

- А я то що? - ну от, зовсім справ, до цього не маю.

- Добре, проїхали.

Таня, зніяковіла, та все ж прийшла до себе.

- Треба було Богдана покликати. Тоді б вони до нас не полізли. - от, додумалась, що сказати.

 Стас же не знає, що ми троє товаришуємо. І часто в такі, вірніше, особливо, у вечірні походи нас супроводжує Богдан. А сьогодні, ось, забули його покликати. Мені, трохи, совісно стало, бо ми після того невдалого побачення так і не бачились, лиш кілька разів перекинулись повідомленнями.