Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

У таких умовах прожили ми одинадцять днів, – як світ, довгих, до божевілля нудних, нестерпуче тяжких. Босячня до такої степені обурювала, що не один з нас впадав у розпуку. Поважніші селяни, що перший раз знайомились з босотою, плакали від знущань, образ, викриків босяцьких. Не раз терпець у всіх вривався. Відважніші з наших закликали до фізичної розправи – силою втихомирити босоту, коли начальство не вживає заходів. Налягали на мене, щоб був рішучіший і як староста взяв провід. Особливо вмовляв, навіть докоряв мені за трусливість Шандрук, якому босота вдалася втямки. Я передбачав кривавий кінець такого наміру й відраджував від цього всіх: кидатись у бій з босотою було ризиковано: нас 18, їх – 22; 4 старих, кволих селян та один священик ледве чи стали б до бою, а заправлена до бійки босячня вся, як один, кинулася б гризти, шпигати, кусати.

До масових сутичок не дійшло. Напруживши терпіння, просили в Бога кінця цієї млосної дороги. Дванадцятого дня ранком почули, як грім з неба:

– Вихаді, бистро!

І в п’ять хвилин ми вискочили зі справжньої сорока-степеневої лазні на сорока-степеневий мороз. Розпарені й зомлілі від одинадцятиденної задухи, стали по пахи в сніг, на північно-полярному повітрі, на території загадкових Соловок.

КНИЖКА ДРУГА

ПЕКЛО НА ЗЕМЛІ

І НА МІСЦЕ «ІСПРАВЛЄНІЯ»

Північно-полярний день ліниво-сонно починався. Навколо заворожена тиша в срібному серпанку. З одного боку, скільки оком сягнеш, мелянхолійно коливає молочно-косматим віттям стрункий високий ліс, по другий бік – довжелезна валка заледенілих вагонів, покритих інеєвим мохом.

З них, як з димарів, сипались люди-арештанти, незвичайні, чудні: блідо-жовті, брудні, завуглені, ніби повилазили зі штольні. Рідко кого пізнала б рідна мати. Над ними порядкували конвоїри. Суворо-сварливі їх накази, пересипані частою лайкою, порушували мертвецьку тишу природи.

З замріяним пострахом ступали ми на цю дивну територію. Кожного мучило питання: Куди нас привезли? Де ми, і що чекає всіх у цій сніговій пущі. Здогади були всякі. Одні думали, що це Сибір, другі запевнювали, що Архангельська губернія, треті божилися, що Соловки, бо залізницю ГПУ провело ледом. Чия була правда, – ледве хто з арештантів знав, а зорієнтуватись часу не було. Наші похапливі розмови перебивала часта безладна команда: «Пастройсь по 5, по 10. Подойді вплотную. Подвіньсь налево. Равняйсь в затилок».

Свіже терпке повітря після душної темниці, воля поступитись, вільно зітхнули після осоружної босячні, свідомість того, що ти тут не один, а тисячі – все це відганяло сумні думки про невідоме й страшне завтра. Я з увагою вдивлявся в сірі маси в’язнів, чи не пізнаю земляків. Побачити знайому, близьку душу – радість була б невимовна.

І справді, в третій валці ліворуч побачив земляка. Здивувався, чого й він тут? Його ж звільнили з Допру…

– Степан Петрович! – гукнув до нього кілька раз. Він обернувся у мій бік.

– О, і ви тут? – засіяло радісним подивом його змарніле обличчя. – Слава Богу, що хоч не сам. Коли б, Господи, десь разом. А є хтось з вами?

– Нас вісім їде з Харкова. Шандрука, Зенченка, Гуренка знаєте? Хлопці, он дядько Гнатюк. – І земляки привітно помахали шапками.

– Так, усіх забрали? – продовжував дядько Гнатюк. – Кого вхопили в Допр, то вже він їхній. От… – і гірко кивав головою.

– Що ж з вами вийшло? Вас же були пустили. Ми так вам заздрили…

– І я так думав, аж воно… Не було місця в Допрі, то й випускали. А як прийшла черга етапу, всіх, як мишей, переловили. Всі, випущені з Допру, ніби на волю, усі тут. І яким наглим обманом? Кого закликали до ГПУ, ніби на справку, кого до міліції за «свідка», а декого по-злодійськи вночі: «Ви, дядя, только на мінутку в сельсовет». Ішов чоловік, як схопився, до сільради, а там його – раба Божого – під багнет, і тільки він село, сім’ю і бачив. Мене голодного, без гроша, харчів забрали. Голодував усю дорогу.

– Давно в дорозі?

– Та з місяць буде. Вночі вивезли з села нас трьох: мене, Кучеренка та Лозовецького. Побули день в міліції, а ввечері просто на станцію. Навіть з жінкою, дітьми не попращався. І досі бідні не знають, де я й що зі мною. Хотів писати з Київа, та гаспиди не приняли листівки. Кажуть: «етапним запрещено пісать». Посиділи в Київському Допрі з тиждень, а звідтіль просто сюди.

– Не зустрічали в Київі знайомих?

– Багато наших там сидить. Та розкидають їх дуже. Ми всі три попали в ріжні камери. У Київі сидів я з одним, казав, вас знає… як його… Камінський, здається. Побивався бідняка дуже. Пішов на етап раніш від мене, але… толку з нього мало. На моїх очах сивів, став, як столітній дід. Приїхала дружина з дівчинкою попращатись, а він і слова не зміг до них промовити. Жінка кинулась до нього «Всеволоде», а він – ні слова. Дитина в крик, жінка впала непритомна. Підлетіла сторожа, й жінку надвір, а Камінського до камери, та й тим побачення кінчилось. Жаль людини, грамотний дуже був, якимсь інспектором служив. Казав, забрали всю окрінспектуру: шістьох на Соловки, а двох на той світ…

– Ану там, базар завєлі, – гукнув на нас конвоїр.

– Це не базар, гражданін конвоїр, – хотів я злагіднити його суворість. – Пізнав ось земляка й кортить поговорити.

– Поговорить!.. – призирливо перекривився він.

– Может пацєловаться захатітє?

– А хоч би й так? Що ж ми – не люди? – піддали ззаду.

– Вот вигонят завтра на разсвєтє на работу, там будеш с сасной развадіть цєлованія с утра до тьомной ночі. А земляков здєсь забивай. Здесь лес – твоя отчізна, топор земляк, а сасна мать. Вот вся твоя родіна да арестантское удовольствіє.

– Але ж говорити тут не заборонено?

– Вот ти, супончік, у меня на первий день догаварішся. Равняйсь! Десять шагов вперьод, – рявкнув сердито конвоїр до всіх.

Треба було ступати в незачеплені глиби снігу. Ми не відважились кидатися в нього, вагалися й тупцювали на місці.

– Чаво талпішся, таку вашу мать… Что вас, пад ручкі вадіть?! Десять шагов вперьод, бистра! – і штовхнув задніх прикладом.

Валка пірнула в сніг. Передні западали по вуха, перекидалися з речами, середні ряди спотикалися на них, а задні топилися в покороблених плитах, як в піскових нетрах. Сніг налізав у халяви, за пояс, за шию, в рукави, до голого тіла.

Зупинили нас по пахви у снігу. Товклись, як на багниську, намагаючись стоптати сніг хоч під ногами, але шкода. Сипкий сніг випорскував з-під ніг і ледом обіймав ноги, коліна, бедра.

Тут почуття стало перемінятись. Мороз повільно, але вперто просочувався крізь одежу, все глибше, все гостріше холодив ноги, лоскотав шкіру. Після одинадцятиденної парні в теплушці, де все тіло розімліло, розпарилось, нам – мешканцям теплого півдня, непривичним до таких контрастів температури,