Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Потому розвертається й повагом прямує до сходів, за спиною має його чорна з червоними вставками мантія. Навколо знову наростає шурхіт, усі натхненно шелестять папером, удаючи, що зосереджено працюють.

Коли ми повертаємось із Читального Залу, Декл знову питає про каву.

— Нам знадобиться щось міцніше, хлопчику мій, — відказує Пенумбра, силкуючись усміхнутись, і йому це майже вдається. — Мені б дуже хотілося поговорити з тобою ввечері… Де? — Пенумбра повертається до мене.

— «Північний міст», — втручається Ніл. — На розі Двадцять Дев’ятої Західної і Бродвею. — Це місце, де ми зупинились, бо Ніл знайомий із його власником.

Ми знімаємо мантії, забираємо свої телефони й бредемо назад сіро-зеленим мілководдям компанії Festina Lente. Поки мої кросівки човгають смугастим килимовим покриттям офісу, мені спадає на думку, що ми перебуваємо над Читальним Залом — фактично, ходимо по його стелі. Не можу визначити, наскільки глибоко він під землею. Двадцять футів? Сорок?

Там, унизу, зберігається книга життя самого Пенумбри. Я не бачив її — вона має бути на котрійсь із тих полиць, один корінець у морі інших, — але в моїх думках вона чомусь набагато більша за товстий примірник «Мануція» в чорній палітурці. Ми поспіхом відступаємо, а за нами тягнеться тінь ультиматуму, і схоже на те, що Пенумбра лишає позаду щось надзвичайно цінне.

Один із кабінетів здається більшим за інші, його двері з матовим склом розташовані віддалік від інших дверей. Тепер я чітко бачу табличку:

МАРКУС КОРВІНА / ВИКОНАВЧИЙ ДИРЕКТОР

То Корвіна теж має ім’я.

За матовим склом рухається тінь, і я розумію, що він у кабінеті. Що він робить? Розмовляє по телефону з видавцем, вимагає нечувані гроші за використання старовинного шрифту Ger­ritszoon? Видає імена та адреси надокучливих книжкових піратів? Закриває ще одну чудову книгарню? Говорить із банком, скасовує черговий платіж?

Це не просто культ. Це ще й корпорація, і заправляє тут усім Корвіна, як угорі, так і внизу.

На Мангеттені дощить — темна, кипуча злива. Ми знайшли прихисток у супермодному готелі, яким володіє товариш Ніла Андрій, теж генеральний директор якогось стартапу. Він називається «Північний міст», і це справжнісіньке лігво хакерів: ро­зетки на кожному кроці, повітря насичене радіохвилями Wi-Fi, а в підвалі є пряме під’єднання до інтернет-кабелю, який тягнеться під Волл-стрит. Якщо «Дельфін і якір» був стихією Пенумбри, то зараз ми перебуваємо на території Ніла. Його знає консьєрж. Камердинер подає йому руку.

Вестибюль готелю — це осередок нью-йоркських стартапів: якщо двоє або більше сидять поряд, пояснює Ніл, це, найімо­вірніше, нові партнери обговорюють пункти статуту. Ми згуртувалися навколо невисокого столика, зробленого зі старих магнітофонних котушок, і теж трохи схожі якщо не на стартап, то принаймні на якусь новостворену компанійку. Ми — невеликий Альянс Повстанців, і Пенумбра наш Обі-Ван[26]. А хто Корвіна, ви й самі знаєте.

Відколи ми сюди прийшли, Ніл безперестанку перемиває кісточки Першому Читачеві:

— І що це за вуса? — він ніяк не може заспокоїтись.

— Вони в нього ще відтоді, як ми вперше зустрілися, — каже Пенумбра й сяк-так усміхається. — Але тоді він ще не був таким затятим.

— А яким був? — питаю я.

— Таким, як і всі ми, таким, як я. Допитливим. Сповненим сумнівів. А я й досі сповнений сумнівів стосовно багатьох речей.

— Ну, зараз він здається досить… самовпевненим.

Пенумбра похмурніє.

— А як інакше? Він же Перший Читач, і він хоче, щоб наше товариство залишалося незмінним. — Він впирає кістлявий кулак у м’яку канапу. — Він не піде на жодні поступки. Не погодиться на експеримент. Навіть не дозволить нам спробувати.

— Але ж компанія Festina Lente має комп’ютери, — зауважую я. Насправді ж у них там ціла цифрова поліція.

Кет киває.

— Еге ж, скидається на те, що в них там найсучасніші технології.

— Так, але тільки нагорі, — каже Пенумбра й махає пальцем. — Комп’ютери годяться для мирської роботи компанії Festina Lente, але не для справи Нерозривного Корінця. Ні, аж ніяк.

— А телефони? — питає Кет.

— Ні телефонів, ні комп’ютерів, ніякої техніки, — відказує ­Пенумбра й хитає головою, — якою не міг би послуговуватись Альд Мануцій. Електричні лампи — ви не повірите, які супе­речки точилися навколо тих ламп. Цілих двадцять років. — Він хмикає. — Я впевнений, що Мануцій і сам би не відмовився від кількох лампочок.

Усі мовчать.

Нарешті озивається Ніл:

— Містере П, не здавайтеся. Я можу фінансувати вашу книгарню.

— Забудьмо поки про книгарню, — махає рукою Пенумбра. — Я люблю наших покупців, але є кращий спосіб їм прислужитися. Я більше не буду чіплятися за старе, як це робить Корвіна. Якби нам вдалося привезти «Мануція» до Каліфорнії… якби ви, серденько, змогли зробити те, про що ми говорили… книгарня нам більше не знадобилася б.

Ми сидимо і складаємо плани. В ідеальному світі ми доправили б цей codex vitae до сканера Google і віддали б його на поталу павучих лап. Але ми не можемо винести книжку з Читального Залу.

— Болторіз, — каже Ніл, — нам потрібен болторіз.

Пенумбра хитає головою.

— Усе треба зробити таємно. Якщо Корвіна про це дізнається, він не дасть нам спокою, а компанія Festina Lente має неабиякі можливості.

А ще в них багато адвокатів. Проте, аби віддати «Мануція» ґуґлівцям, нам не потрібна сама книга. Нам вистачить її електронної версії. Тому я кажу:

— А що, як ми принесемо сканер до книжки?

— Його неможливо перенести, — Кет хитає головою. — Тобто можна транспортувати, але це купа мороки. Тільки щоб пере­везти його і встановити в Бібліотеці Конгресу, знадобився цілий тиждень.

Отже, нам потрібен інший пристрій. Сканер, спеціально пристосований для таємного використання. Нам потрібен Джеймс Бонд із навиками спритного бібліотекаря. Нам потрібен… За­ждіть-но.