Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

із кімнат, часто доводилося бачити ще одну групу, яка так само збиралася у протилежному крилі вілли. Така ситуація зазвичай призводила до того, що хтось виходив у двір і вигукував якусь дотепну провокацію, й уже незабаром обидві групи виходили кожна на свою веранду і вигукували одна до одної всілякі образи. Мабуть, наша поведінка видається абсурдною, але архітектура вілли та акустика, завдяки якій, якщо гукати з одного крила до іншого, виникало чудове відлуння, ще дужче заохочували нас до таких дитячих передрачок. Образи не обмежувалися якоюсь однією темою: ми могли насміхатися над чиїмись чоловічими досягненнями або, скажімо, над чиєюсь щойно завершеною картиною — але здебільшого не мали наміру нікого серйозно ранити своїми словами, і я досі пам’ятаю багато дуже веселих сварок, після яких ми аж за животи бралися від сміху. І справді, мої спогади про ту пору досить добре відображають суперницький, але водночас братерський дух, який панував між нами у роки життя на віллі. Попри це, раз чи двічі, коли ім’я Сасакі згадувалося під час цих перепалок, ситуація раптом виходила з-під контролю, мої колеги забували про всілякі обмеження й заходжувалися чубитися просто на подвір’ї. Ми досить швидко збагнули, що як порівнювати когось із «тим зрадником», навіть жартома, то це навряд чи сприйматиметься з гумором.

Ви вже, мабуть, здогадалися з цих моїх оповідок, що ми були цілком і затято віддані своєму вчителю та його принципам. І, оглядаючись назад, коли всі недоліки такого впливу вже стали очевидні, стає легко критикувати вчителя, який заохочував таку атмосферу. Та знову ж таки, будь-яка людина, що мала грандіозні амбіції й поважне становище, яке давало їй змогу досягнути чогось величного, і мала потребу ділитися своїми ідеями з якнайширшим колом осіб, з розумінням поставиться до вчительської манери Морі-сана. Хоча з огляду на занепад його кар’єри це може видатися смішним, але за тієї пори Морі-сан хотів одного: фундаментально змінити тожсамість малярства, як його практикували художники нашого міста. Ось задля якої мети він працював, витрачаючи стільки часу і грошей, щоби плекати своїх учнів, і про це, мабуть, важливо пам’ятати, вдаючись до суджень щодо мого колишнього вчителя.

Його вплив на нас, ясна річ, не обмежувався лише сферою малярства. За тієї пори ми майже повністю підлаштовувалися під його цінності і спосіб життя, отже, мусили збувати чимало часу, досліджуючи «мінливий світ» нашого міста — нічний світ насолоди, розваг і випивки, що став тлом для всіх наших картин. Тепер я повсякчас почуваю ностальгію, пригадуючи центр міста, яким він був тієї пори; вулиці тоді ще не переповнені шумом автівок, а фабрики ще не витіснили з нічного повітря аромат сезонного цвіту. Нашою улюбленою місциною була чайна біля каналу на вулиці Коджіма, що називалася «Водяні ліхтарики» — бо справді, наближаючись до неї, передусім помічаєш, як тамтешні ліхтарики відбиваються у воді каналу. Власниця, давня приятелька Морі-сана, завжди забезпечувала нам найкраще обслуговування, і ми збули там безліч незабутніх ночей, співаючи і випиваючи з дівчатами, які працювали в закладі. Ми були завсідники ще в одному місці — залі для стрільби з лука на вулиці Наґата; його власниця знай розповідала, як роками раніше, коли вона ще працювала гейшею в районі Акіхара, Морі-сан використав її як натурницю для цілої серії дерев’яних гравюр, що згодом набули чималої популярності. У тому залі для стрільби нас обслуговувало шість чи сім молодих жінок, і згодом у кожного з нас з’явилася своя улюблениця, з якою можна було покурити люльку і скоротати ніч.

Утім, наші забави не обмежувалися лише цими вилазками в місто. У Морі-сана, здавалося, було незліченно багато знайомих зі світу розваг, і злиденні трупи бродячих акторів, танцівників і музикантів безнастанно прибували на віллу, і їх там зустрічали, як дорогих друзів, з якими давно не бачились. Тоді алкоголь лився рікою, а наші гості співали і танцювали цілісіньку ніч, і незабаром когось неодмінно доводилося посилати в найближче село, щоб розбудити продавця вина й поповнити наші запаси. Одним із тодішніх постійних гостей був казкар на ім’я Макі, опасистий веселун, який своїми оповідками про минулі часи міг учинити так, що ми то безпорадно реготали, то, вже за мить, гірко плакали. Роками пізніше я кілька разів натрапляв на Макі у «Міґі-Хідарі», і ми з певним зчудуванням згадували ті ночі на віллі. Макі уперто мене запевняв, що чудово пам’ятає, як багато з тих наших гульбищ затягувалися до других півнів і тривали весь наступний день до пізньої ночі. Хоча я не був у цьому аж такий упевнений, усе ж мусив визнати, що таки пам’ятаю випадки, коли вдень на віллі Морі-сана, хоч куди кинь, лежали сплячі або ж просто виснажені тіла, деякі з яких валялися просто на подвір’ї під пекучим сонцем.

Щоправда, одну з таких ночей я пам’ятаю досить добре. Пригадую, як мені на якусь мить вдалося втекти від забав, і я вийшов на подвір’я, вдячно насолоджуючись свіжим нічним повітрям. Пам’ятаю, як підійшов до входу в комірчину, і, перш ніж зайти всередину, озирнувся і глянув на кімнату, в якій розважалися мої приятелі й наші гості. Мені було видно, як за паперовими перегородками численні силуети кружляють у танці, і я чув, як крізь ніч до мене долинає голос музики.

Я подався до комірчини, одного з небагатьох місць на віллі, де можна було скільки завгодно просидіти у спокої. Припускаю, що за давніх часів, коли на віллі були охоронці і слуги, це приміщення використовували для зберігання зброї й обладунків. Та коли тієї ночі я зайшов у комірчину і запалив ліхтар, що висів над дверима, то побачив силу-силенну розкиданих на підлозі речей, аж годі було пройти, не перескакуючи з місця на місце; повсюди лежали купи зв’язаних мотузкою старих полотен, поламані мольберти, найрізноманітніші горщики та глечики, з яких стирчали пензлі або палички. Помітивши незаставлений шматочок підлоги, я дістався до нього і сів. Лампа біля дверей світила так, що від речей зусібіч мене лягали величезні тіні; ефект був моторошний, неначе сидиш посеред якогось гротескного мініатюрного кладовища.

Мабуть, я повністю поринув у власні роздуми, бо почувши, як двері в комірчину відсунулися, аж здригнувся від несподіванки. Підняв очі і побачив, що на порозі стоїть Морі-сан.

— Доброго вечора, сенсею, — поспішно привітався я.

Можливо, лампа над дверима недостатньо освітлювала ту частину кімнати, де я сидів, чи, може, моє обличчя попросту було в тіні. Хай там як, Морі-сан вдивився поперед себе і запитав:

— Хто тут?