Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Що, покидьки, — каже Юра, — чого похнюпилися? У нас ювілей, — кажу, — п’ять років разом. Радіти треба, — каже Юра. Ми й радіємо, — каже Стьопа. Сидимо і радіємо, — докидає Льоня. І Богу дякуємо, — каже Вітя. І тобі, Юрочко, за окрайці, без яких ми б копита відкинули, — каже Толік. Ну що ви, покидьки, — каже Юра. Ніяково йому. Пішов, не давши окрайців. Образився, — каже Стьопа. Ти, Толі-ку, завжди не до ладу бовкнеш, — докоряє Вітя. Головне, що ти до ладу, — відбуркує Толік. Що робитимемо? — каже Льоня, — як святкуватимемо? В смислі? — тривожиться Стьопа. В прямому, — каже Льоня, — каса порожня. Вона в нас давно порожня. І ніколи повною не була, — каже Толік, — твоя каса. Наша каса, — виправляє Льоня. Неправда, Толі-ку, були й кращі часи, ти ще тоді міняти ходив, — нагадує Вітя. Помагав, — кажу я. На шухері, — каже Стьопа. Разом з тобою, — каже Толік. Я тебе не бачив, — каже Стьопа. До окуліста навідайся, — буркає Толік. Йому, Толіку, перископ знадобився би, щоб тебе за рогом побачити, — усміхається Льоня. Злі ви й злопам’ятні, — дується Толік. А таки стояв, щоб першому дременути, як непереливки. Якби не він, — каже Льоня і на мене показує, — не було би в нас каси. На все воля Божа, — зітхає Вітя. Дива двічі не творяться. А базар? — питає Стьопа. На базар Стьопина остання надія — на картоплину надгрижену, на яблуко з боками прим’ятими, на огірок, третину якого, як каже Толік, доводиться ам-путовувати, на бляшанку, надуту, як Толіків кендюх. Стьопа більше надій покладає на окрайці, він би кидав і кидав їх у горлянку, побільше б лише і з начинкою — недоїдками салямі, тунця. Останнього Стьопа не дуже цінує, не звик він до тунця, бо звідки тунець на оболоні візьметься? Хіба замість дроку виросте, а був таки, був ставок у селі, коропи плавали, їв Стьопа коропа, заливку з нього робили, проте найбільше хліб уминав і м’ясо — курку в неділю і порося на свято. Ох, любив Стьопа посвяткувати, через порося й любив, чого там уже. А так картопля, а не порося. Зі сметаною, збираною зі слоїків, що вздовж стіни під вікном стояли, де прохолодніше. Їсть Стьопа, все їсть, і картоплю змолотить, і огірок. Базар? — перепитує Льоня. Сьогодні понеділок, — каже Вітя. Не поняв, — стривожу-ється Стьопа. У понеділок базар замкнений, — каже Льоня. Як?! — кричить Стьопа. А так, — каже Льоня, — браму ланцюгом обмотано, на якому замок висить, а в буді сторож дрімає. Що йому охороняти? Гнилі помідори? Хе, не гнилі, а склади з продуктами і ваги підкручені разом із тягарцями дірявими, і місця для торгівлі, і, так виходить, смітник, до якого не доступитися, хоч, може, вивозять його, сміття. Це ти харч наш сміттям називаєш? — скипає Стьопа. Що ж це виходить — геть голодному залишатися? Убив би він Толі-ка, якби вдачею такий рахманний не був, що й гніватися як слід не вміє, лише у відчай впадати і лють безглузду. Ти в прольоті, — каже Толік. Ми в прольоті, — уточнює Льоня. Ще й Юра пішов з окрайцями, прирікши нас на голодну смерть. Наш соцзабез, — каже Льоня. Наш меценат, — кривиться Толік. Наш президент, — кажу я, хоча воно, звісно, не до жартів. Муґабе, — гиркає Стьопа, а ми всі спрямовуємо на Стьопу докірливі погляди. Господь наш, що з неба сходить і манну сипле. Це Толік, зиркаючи на Вітю. Ти вже, Толіку, помовч, — відказує Вітя, ви сьогодні зі Стьопою грі-хоблудите. Вітю, розслабся, ти не кращий, — опирається Толік, — уже бодай тим, що ряст топчеш. Ми всі ряст топчемо. Все через нього, — киває Стьопа. Не пиляй гілку, на якій сидиш, — каже Льоня. Не кусай руку, яка тебе годує, — підтакує Стьопа. Видно, що Льоня до школи ходив — міської загальноосвітньої, в якій і я встиг побувати. А Стьопа школу життя верстав, де батько був головним наставником і директором. Звісно, відвідував Стьопа початкові класи. Потім батько до сусіднього села возив на підводі, що фі-рою називалася. Там Стьопа вісім класів закінчив, разом з іншими учнями шкільний город обробляючи. Трохи шкільний, трохи вчительський. І, звісно, директорський. Тільки не батька-директора, а школи директора. Хоча який із того директор? Невідомо де й на директора вивчився. Хіба що великі окуляри мав, за які його і вважали ди ректором. Після восьмирічки роздоріжжя відкрилося. Прямо підеш — в десятирічку потрапиш. Наліво повернеш — туди потрапиш, звідки прийшов, тобто в село сусіднє з директором в окулярах. Направо подашся — під монастирем опинишся. Опинився Стьопа. Не під монастирем — під мостом. Хоча, Бог свідок і односельці, не звертав він направо. Прямо пішов. Не пішов, поїхав. На тій самій підводі, що фірою називається. З тим самим гнідим попереду, не молодим уже. Не сам поїхав, батько повіз його. В селище міського типу, що за двадцять верст, де десятирічку побудували. Пиши, — каже директор десятирічки. Пише Стьопа, що директор диктує. Диктант пише. Написав перше слово, а друге від першого відділятись не хоче, вчепилося, мов реп’ях, і вже невідомо, де перше закінчується, а друге починається. Так і написав разом. І літери не слухаються. Замість однієї інша пишеться. Замість малої велика посеред слова. Стьопа хоче втиснути її назад, а та — ковінька її матері! — знову вилазить. Похитав головою директор. Нічого не вийде, — каже. До землі хай вертається, пане директоре? — питає батько-директор. До землі, — киває директор-директор. Повернули голоблі. Через декілька років Стьопа таки закінчив вечірку. На букви там очі заплющували, і так пощастило Стьопі. Стьопі по життю щастить. Не тільки вечірку закінчив. Не кусай руку, яка тебе годує, казав Стьопин батько собаці, даючи їсти у брудній металевій мисці з оббитою емаллю. Колись пес батька за руку хапнув. Не цей, інший. Хоча хто його знає — я не бачив ні цього, ні іншого. Не копай ями,