Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

бо сам і впадеш у неї, — каже Вітя. А ми й так у ній сидимо, — каже Толік. Погано тобі, Толіку? — каже Вітя. Погано, — буркає Толік. Агов, покидьки. Поки ми сперечалися, Юра вернувся. Перехилився, чи ми не розбіглися. Чи живі ще без окрайців. Стривайте, — каже Юра. Згинається, шнурок опускає, а на шнурку — пакунок. До нас наближається — нижче і нижче. Що там, усередині? Приземлився пакунок. Зовні букви — великі, ще більші, ніж у книжечці, — мов спеціально для Стьопи. Читає Стьопа. Я читаю. І Вітя. І Льоня. І Толік. Хором уголос. РО-ДИН-НА. Відкриваємо її, родинну, що пахне, а всередині піца, тепла ще. Гаряча. Парує. З начинкою. З ювілеєм вас, покидьки! Дякуємо, Юро. Дай Боже здоров’ячка, — белькоче Стьопа. Сидимо, святкуємо. Тобто, піцу їмо. А це що таке? Звуглилося чи що? Оливки, — каже Льоня. — На зелених деревах зелені ростуть, на чорних чорні. Толік на Льоню з-під лоба дивиться. Напевно, те, що й я, думає. Звідки ж іще міг Льоня оливки їсти, як не від жінки? Від жінки все. Яблуко і оливки. І ми від жінки. Либонь, від завбази приносила, мужа свого пригощала. Обережно, всередині кісточка, — попереджує Льоня. Вони без кісточки, — кричить Юра. Юра вгорі стоїть, дивиться, як ми їмо, від задоволення сяє. Добре їмо. Тільки немає що їсти. Закінчилася вистава. Бувайте, покидьки, — каже Юра. Бувай, — буркає Толік. Тримайся, — каже Льоня. Ще приходь, — припрошує Стьопа. Дякуємо, — кажемо ми з Вітею дуетом. А перед тим був квінтет, — каже Толік. Може, Толік ще й на музичному інструменті грав — на пару з Льонею? Вундеркінд, — каже Льоня. І як він лише такий мудрий серед нас опинився?

А й опинився, ще й першим був, Адам наш. Тільки не було Сари, — каже Стьопа. Єви, — виправляє Вітя. Не було Єви. Я був. Блукав. То там примощуся, іншого разу там. Бувало, проженуть, ще й погрожують. Поки сюди доплентався, Толіка стрів. Ти хто? — питаю. Адам, — буркає Толік. А ти хто? Єва, — сміється Льоня. Агасфер, — кажу, страждалець-блукалець. Сам, як палець. Звісно, не так воно все було. Це вже потім придумали. Й Агасфера для мене вигадали. Насправді було як. Ти хто? — питаю. А ти хто? — Толік до мене. Не знав я ще, звісно, що Толік він. Отак ми й познайомилися. Тож першим був Толік. Жив у раю, біля мосту. І добре Толікові було. Добре тобі було, То-ліку? Але був Бог, який створив і в раю поселив. Подивився Бог і подумав, що зле воно самітником самувати. Кому-кому це знати, як не Богові, найбільшому самітникові у Всесвіті нескінченному? І взяв Господь ребро Толікове, коли Толік спав. Майтки задер і, беручи, головою похитав і носа поморщив, бо там не те що шанеллю, а й русскім лєсом не пахло. І зробив з ребра Толікового друга йому, мене. Втім, це також згодом придумали. Чи не сам Толік доклався. Тільки про майтки брудні і діряві з французькими парфумами не Толік. Це вже напевно. Відтоді ми вдвох із Толіком самували, щоправда, недовго. Інженер Льоня з’явився на горизонті. Ще й не з порожніми руками — з консервами. Потім Стьопа, агроном, якого Толік привів. На свою голову, — буркає Толік. Толік у сквер забрів. Там дітлахи сніговика виліпили. Бачить Толік, Стьопа стоїть, сніговиків ніс хрупає. Варвар! — кричить йому Толік. Стьопа на Толіка вивалився. На, — каже. Відламав кавалок і Толікові простягає. Взяв Толік, з’їв. Коли йшли, Стьопа сніговикові очі виколупав, тільки Толік уже нічого не казав — одне око Стьопа Толіку дав, ще й розлущити допоміг. Цікаво, Толіку, що ти тоді у сквері шукав? — питає Льоня. Шукав, — буркає Толік. Вітя останнім до нас приєднався. Прийшов і так залишився. Ніхто не знав, звідки він і куди прямує. Вітя і сам не знав. Ще коли ми з Толіком удвох були, Толікова мама приходила. Потім перестала. Толіку, синочку, я бульйончику вам приноситиму. З курячих ніжок, смачного і теплого. Мамо! — каже Толік. Ще кілька разів приходила. Прогнав її Толік, відмовився від ніжок у бульйончику, даремно от тільки. Та й від житла, либонь, відмовився. Чому, питається?

Всякого з нами бувало. Другого року життя нашого спільного згадав Бог про нас, якраз вчасно — мороз ударив. А він нам ватяні куртки, гарні такі, синьо-білі. І шапки теплі, також синьо-білі. Ну, орли, наряджайтеся! Нас і гукати не треба було. Тепло стало. Й горілки приніс Господь. Не треба нам, — кричав Стьопа і руками вимахував. Нащо кричав? Можна спокійно сказати, а то ще заберуть те, що дали. Видно, хотів Бог добра нам. Щоб не тільки ззовні тепло було, а й усередині. Але мені коли ззовні тепло, то й усередині. Фізичний закон такий невстановлений. Я Льоні розказав. Льоня в нас інженер, хай встановлює. Встановлю, — обіцяє Льоня, — встановлю, брате, і запатентую. Винахідниками з тобою будемо. Чудаки, — стенув Бог плечима і ящик з горілкою назад у пікап закинув. Толік дві пляшки на ходу висмикнув, хоча ніяково йому було та й не пиво все-таки. Толік тихий здебільшого. Проте й тихий Толік на подвиг здатний буває, не тільки на шухері стояти. Ну що, — каже Стьопа, — до міста підемо? Цікаво Стьопі, як там, у місті. І мені цікаво. І Льоні з Толіком. І Віті, звичайно. А воно попереду, місто. Гарно там, світло і тепло, тротуари чисті, смітники по боках стоять. Дерева ростуть, доглянуті. Волосся підстрижене. Тільки не зелене воно, а чорними дротиками. Мода така. Голови круглі стримлять, не мерзнуть без шапок. Пішли ми, наважилися. Льоня попереду, проводир, дорогу найкращу і найкоротшу знає. Толік не хоче у хвості плентатися, посередині став. Вечоріє навколо. Ліхтарі горять. Люди ходять, магазини відчинені. Універмаги освітлені. Вітрини зі скла прозорого. Стьопа рота роззявив, на манекен витріщуєть-ся, який, у чому Бог народив. По один бік від входу жіночі, по другий чоловічі. Біля жіночих чувак на колінах лазить. Полазив-полазив, а тоді шубу з песцевого хутра на оголені плечі, що мов зі слонової кістки, вдягає. Що, Стьопо, хотів би й ти так? Здригнувся Стьопа, замріявся. Наталку його нагадувала. Може, не манекен ніякий? Невже то Наталка, що з подиву заціпеніла, його побачивши? Вона, Стьопо, через того чувака, що круг неї звивається, заціпеніла, не