Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

Олександр Бєлов третій

Його розповідь:

Я розумів, що купувати чи продавати людей, це не по-людськи. Але зробив все це, аби її врятувати. Я не був гравцем. Просто так вийшло, що ненароком опинився тоді за цим ігровим столом…

Півроку тому помер мій дідусь. Це він дав притулок усім цим тваринам. А, я вже продовжував доглядати за ними, на згадку про нього.

Оскільки я - Олександр Олександрович Бєлов, був єдиним онуком свого покійного діда, ще одного Олександра Валентиновича Бєлова, то він усе заповів мені. 

Я не знаю, хто і для чого вигадав традицію в нашій родині називати всіх чоловіків Олександрами але це явно нікому не йшло на користь. Мені, так точно ні. Вічно ця плутанина! 

В один прекрасний день я вирішив, що потрібно вже зав'язати з цими "Олександрами" тож мій син буде зватися по інакшому. Якщо він колись в мене буде.

Мій дід мав скляне око та протез на нозі. В молодості він любив полювати на диких кабанів, качок. Але після одного страшного випадку, після якого залишився без ока і ноги, коли вступив в нерівний бій з диким кабаном, він з цим зав'язав. Дід вирішив, так сказати, замолити свій гріх перед вбитими раніше ним тваринами і почав вже їх рятувати. Перебрався в цей ліс, побудував тут маєток, який після його смерті залишився мені.

Спочатку я й думати не хотів, щоб їхати сюди, і тим більше жити в цьому лісі. Правду кажучи, у мене були думки, продати все це до біса. Але коли я переступив поріг цього будинку, то подумав, що продати завжди встигну. Захотілося трохи пожити тут, побачити все по новому, ступити на стежки в лісі, якими ходив мій дід. Захотілося зробити добру справу і подбати про його тварин.

Мій батько мав бізнес на виноробстві. Мій дід був закоханий у природу він вирізав старі дерева, та давав життя новим. А я маю мережу ювелірних магазинів і ніколи не думав, що життя мене закине в ліс.

Моя мама Олена, вийшла вдруге заміж і живе за кордоном. Вона дуже гарна жінка, але й уперта. Коли я народився, вона хотіла назвати мене Микитою, а батько дуже хотів, щоб його син звався Олександром. Але здається батько все ж таки переміг. Він подарував мамі ресторан про який мама довго мріяла. Тож, чи доля в цьому винна, чи ресторан, але мене назвали Олександром.

***

 - Привіт братику! - сказав Леонід стоячи біля мене. Він зайшов на кухню, коли я снідав.

 Леонід - мій двоюрідний брат. Він дуже веселий, товариський і любить сунути свій ніс куди його не просять.

 - Ти чотири місяці, як перебрався сюди, а в люди не виходиш, - Льоня нахилився і вкрав у мене з тарілки булочку з м'ясом, яку спекла Ніна Іванівна.

 - Що ти маєш на увазі під словом "люди"? Натякаєш на те, що живу серед тварин? - я не зрозумів на що ця нахабна людина натякає. Чи хоче мене познайомити з гарними жінками, чи втягнути в якісь проблеми.

 - Ходімо сьогодні розважимося бо ще трохи і станеш таким же диким, як ті звірі, що в цьому лісі, - продовжив він. Але розваги в його розумінні зовсім не такі, як їх бачив я. Страшно навіть уявити, що він мав на увазі під фразою: "підемо розважимося".

 - Докладніше, - я не хотів відразу йому відмовляти. Може, він запропонує щось непристойне?

 - Я знаю місце, де грають у карти... на гроші.

 - Ти жартуєш? - Невже мені це не почулося.

 Леонід запропонував мені грати у карти? Я думав, що завгодно, але щоб це? Навіть не знав, що йому відповісти.

 - Ні, дякую. Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся.

 - Господи, Сашка не будь жлобом. Ну програєш кілька тисяч, що з того? Не збіднієш. Хоч буде що згадати. А може і виграєш. Я пам'ятаю, ти з покійним дідом весь час грав. Він явно навчив тебе всіх своїх фокусів. Думаєш я не знаю де дід гроші брав? Він не одного гравця по світу з торбами пустив.

Не знаю, навіщо я погодився. Може тому, що вся ця природа мені набридла, і захотілося розвіятися. З'явилася можливість познайомитись з новими людьми. А інших розваг мені Леонід не пропонував…

***

Так, вже всі ці друзі Льоньки, не для мене. Якісь дивні та підозрілі. Якщо програють, то чи зможуть віддати борг? І чим? Підуть на злочин, обкрадуть когось чи знову сядуть за стіл, щоб відігратися?

  - Я пас!

  - Я пас!

 За столом продовжував грати лише я та Андрій. Зарудний Андрій. Він не поспішав відкривати свої карти, піднімав ставки. А, я теж не відкривався. Може я і не гравець, але трошки знався на всьому цьому.

Мій дід колись був гравцем, а я дуже багато часу проводив із ним у дитинстві. Дечому навчився, а у старшому віці так і в діда почав вигравати. 

Леонід здогадувався про це, але те, що він думав, було краплею в морі. Адже він і не уявляє, що я витворяю з картами…

Шкода мені стало хлопця, коли він програв. Адже Андрій так вірив у свою перемогу. Він казав, що таких грошей у нього зараз немає, але він обов'язково їх знайде і борг віддасть. Я, звичайно, не повірив. Адже я вперше його бачив, чому маю довіряти? Але погодився. Не вбивати його за це. Хоча, якби я знав, що він за людина, то прибив би на місці ще тоді. 

- От козел, - сказав Льоня у мене за спиною.

  - Хто?! - здивувався я, думав він каже про мене.

  - Зарудний цей. У нього така вродлива сестра, працює офіціанткою в кав'ярні "Зоря", а він все програє в карти.

  - Він, що ніде не працює? - Запитав я.

  - Ні. Живе за рахунок молодшої сестри або за свій мізерний виграш, - скривився Леонід.

  - А батьки, чому нічого не кажуть йому?

  - Немає в них нікого. Сироти. Сестру звуть Анжеліка, я бачив її один раз, коли приходив за боргом. Так мені здалося, що вона ненавидить усіх друзів свого братика. Або всіх чоловіків, які приходять до них додому. Але красуня ще та.

  - Невже така гарна? - Навіщо запитував, я не знаю, але я тоді сумнівався. А даремно. Леонід цього разу не збрехав. Анжеліка справді була страшенно красивою. 

  - Повір мені, навіть краща за твою Віолетту. До речі, як у вас?