Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

— Ну скільки тобі казати? Ми не зустрічались!

— Я зараз про зустрічі, а не про стосунки, не починай, — відсікає чергову спробу Соломії з’їхати з теми. — Так це правда?

Дівчина із шумом видихає. Їй критично не вистачає кисню, щоб мозок, зазвичай легкий на вигадування дурниць, зараз подав ознаки життя. Але він, паразит такий, мовчить. Соля йде до французького вікна й до максимуму прокручує механізм, навстіж відчиняючи склопакет. Була б її воля, зараз би з головою і пірнула б на вулицю.

Давид, і так уже замучений сьогоднішньою кволою розмовою, уже втрачає терпіння. У декілька кроків долає відстань.

Це ж треба, а Соломії до цього здавалося, що її квартира простора. Чи просто Давид — настільки масивний чоловік, що йому багато й не потрібно, щоб зайняти собою всі квадратні метри?

— Так це правда?

— Ні, — дівчина затискає плечима. Кисень ще не встиг наситити запалений мозок. Але зараз у Соломії хоча б не було в голові нав’язливого бажання провалитися на поверх нижче чи вистрибнути з вікна, аби не брати участь у цій розмові.

— Тоді що правда?

— Правда в тому, що я хочу знайти винних.

— А я? Я в цьому всьому яку роль відіграю?

— Ніяку, — Соля затискає губи в одну тонку лінію, з’їдаючи помаду з них.

— Тобто мені навіть роль ніхто не відводив?

— Ти перестрибуєш із теми на тему.

— Так само як ти зараз робила з годину.

Соля слабо усміхається.

Усе ж вона не помилилась. З Давидом вони схожі.

— Гаразд. Я знаю, що іноді можу бути нестерпною.

— Це якщо м’яко казати.

— Угу. Бабуся мені так і каже. Але, Давиде, це ж ти зі мною познайомився. Пам’ятаєш? Це ти почав розмову. А я не настільки геній, щоб за декілька хвилин продумати геніальний план, як залучити абсолютно кожну людину до своїх планів.

— Ти знала до сьогодні, що я працюю на Гмирь?

Соля на секунду заминається. Якби Давид не стояв до неї майже впритул, навряд чи він зміг би вловити найменшу зміну в дівчині. Але для того він так близько й підійшов, щоб контролювати кожне її зітхання, здається.

— То все ж мені треба було зіграти якусь роль? Не відразу. Колись після першої зустрічі. А коли? Коли ти погодилася на побачення?

— Так ні ж! З тобою я спілкувалася виключно через те, що… — Соломія обриває фразу. Чорт, їй це дається надто складно.

— Того, що?.. — Давид продовжує фразу, втомившись уже від пауз і драматичного мовчання.

— Того, що дурепа. Так буде зрозуміліше? — різко закінчує дівчина.

— Ні. Нічого не зрозуміло.

— А як мене ще назвати? Дурепа! Бо треба було одразу з тобою закінчувати. Навіть нічого не починати. А я що? Поперлась із тобою за Каспером.

— То я — твоя помилка?

Соля відчуває, як у неї від напруження вже зводить дихання.

— Будь ласка, — здавлено витискає із себе, — продовжимо цю тему після?

— Я хочу — зараз.

— А я не можу зараз, — схлипує. Тримати в собі емоції Соля може до останнього. А «останнє» в її житті занадто непередбачуване. Стільки вже вона терпіла із цим розслідуванням, що зараз сил уже не вистачає.

Давид зітхає, знову від неї відходить. Ось такий у них сьогодні вальс: уперед, назад — і все по колу.

— Гаразд, не про особисте. Я зрозумів, — знову проводить рукою по волоссю. На цей раз обходиться без вирваних волосин. — Тоді, можливо, ти скажеш, про які махінації ти говориш?

— Давиде, не можу.

— Я хочу бачити докази, що це не пустослів’я.

— Потрібен час. І ти побачиш.

— Ти не розумієш. Мені це треба.

Говорить так тихо, що шум із вулиці майже повністю перекриває голос. Але Соломія все одно розрізняє слова.

— Мені теж потрібен час, — стоїть на своєму.

Соля хоч сама й зіпсувала все, ще намагається врятувати положення. Навряд чи це критично допоможе. Яка взагалі ймовірність, що Гмирі одночасно в декількох схемах беруть участь? І тоді, навіть якщо Давид передасть усе ж одразу начальникам, ті не зможуть ідеально підчистити всі сліди.

— Ну не вб’ють же мене?

— Що? — Давид хмурить брова.

— Ем. Я кажу, що ви ж мене не вб’єте. Журналістів, звісно, часто прибирають зі шляху. І кому, як не нашій країні, про це знати. Пани Гонгадзе та Шеремет тому докази. Але ж у нас інший рівень розслідування, так?

— Господи, Соломіє, ти про що?

— Як про що? Про логічний замах на мене. Ти зараз повернешся на роботу, розповіси все Гмирям. А їм простіше прибрати одного журналіста, ніж потім відмивати свою репутацію.

— Ти дійсно вважаєш, що зараз проблеми розв’язують так?

— А як? Я історію вчила. І психологію людську знаю. Чи навіть заморочуватися ніхто не буде? Твоїми руками вб’ють? Підсиплеш мені щось у чай?