Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Каріна

Я в казці… моторошній, дикій, нереальній, але казці.

Почуваюся цілісною, дивно щасливою. Хоча над головою, як і раніше, витають хмари, я далеко від дочки і не розумію, що чекає на мене далі. Але ці миті вони безцінні. Поруч із людиною, про яку практично нічого не знаю… Але мені й не потрібні ці знання, є поклик душі, він найсильніший… Хочеться просто ввібрати в себе ці миті, без огляду на минуле, майбутнє… яке обіцяє нові випробування.

Нічого не дається нам просто так, і миті поруч із ним коштують дорого, я заплачу… пізніше…

Притискаюся до нього на сидінні мотоцикла. Вдихаю запах, ще один вдих, ще й ще… Судомно, голова кругом, так щоб легені просочилися ним. Не новий запах… наче давно забутий… з минулого… Я так чекала… як же чекала, сумувала, і зараз я не можу надихатися. Немає думок у голові, є тільки шалена швидкість та його запах.

Якби мене хтось спитав: що зі мною відбувається? Я не змогла б описати свій стан. Наче більше не належу собі, а стала частиною чогось більшого, зрослася з ним. По суті незнайомцем, але чомусь він здається рідним.

Я йду гострим лезом, ризикую поранитися, впасти, але мені треба зайти ще далі, треба просочитися його запахом, наповнити їм легені. Інакше просто не виживу, розпадусь. Дика потреба, життєво необхідна.

Він привозить мене до свого дому. Не помічаю нічого довкола. Обстановка? Я її не бачу. Є тільки вугільні очі, від них йде шалений жар. Як же хочеться згоріти, розплавитись у цьому полум'ї.

Ворон... він справді схожий на ворона, тільки крил немає. Не відчуваю їх… ніби не може літати, але при цьому готовий боротися на землі, не зламаний, не переможений. Але його біль, він фантомно б'є по мені, завдає пекучих ударів. Відчуваю його як свій. І навіть його біль я готова прийняти, він рідний. Від Ворона все, що завгодно.

Так не буває!

Що зі мною? Чому розум мене покидає поряд із цією людиною?

А потім дитячий плач. Він мчить нагору, так швидко, що здається, злітає. І мене тягне туди. Біжу на цей плач. Біля дверей завмираю. Страшно. Раптом прожене, але дивне тяжіння сильніше. Заглядаю до кімнати. Бачу дуже високу жінку, цураюся її. Вона лякає… її безбарвний погляд, просякнутий зневагою та ще чимось неприємним.

Але все тьмяніє, коли бачу маленького янгола в ліжечку. Біленькій хлопчик плаче, Ворон схилився над ним, його обличчя в цей момент ... ще не бачила нічого гарнішого...

Батько і син у найпрекраснішому втіленні… Хочеться назавжди відобразити у своїй пам'яті цю картину.

Не пам'ятаю, як опинилася поруч, як почала співати…

Я не співала відколи мами не стало. Не могла себе змусити… навіть для Марусеньки…

Саме зі смертю мами, закінчилося моє дитинство і почався жах довжиною у все моє життя. Змінювалися демони, кати, але я продовжувала блукати похмурим лабіринтом страждань.

І ось зараз я співаю... пісня йде від душі, виливаю все те, що зберігалося в серці. І так легко стає. Правильно. Ось так і має бути… Шкода лише, що Марусеньки немає поруч… тоді картина була б повною.

Ворон відкривається мені з іншого боку. Хто б міг подумати, то він батько. А матір… відганяю здогад. Швидше за все, його мати та, кого він зараз бачить у мені. Ця гіркота, яку не хочу помічати. Навмисно заганяю її углиб підсвідомості. Тільки зараз, коли вперше за довгі роки я щаслива. Нехай дивне, болісне, ​​але це моє щастя! Дайте мені насолодитися ним!

Відчайдушний крик… німий. Він усередині мене.

Я ніби засуджена до страти, насолоджуюся останньою вечерею.

Крім запаху Ворона, над нами кружляє чорна хмара, і питання часу, коли вона обрушиться на нас зливою зі смороду.

Маля засинає, ми виходимо з кімнати. Тримаємося за руки. Не знаю, що на мене знаходить. Почуття вирують у душі:

- Ворон, - мені здається в це слово, я вкладаю все, що зараз кипить у серці. Все те, що ніколи не наважусь йому озвучити.

- Голубко, - притягує мене до себе.

Цілує…

Ні… це більше ніж поцілунок… це вибух… мій особистий апокаліпсис…

І мені зараз байдуже, що він представляє іншу. Що голубка для нього не я, і зараз Ворон навряд чи згадає моє ім'я.

Мені здається, я чекала на ніого вічність, зараз нізащо не втрачу хвилини щастя, нехай і вкрадені в іншої.

Ловити на собі його погляд, голодний, обпалюючий, чорний, там танцюють червоні сполохи, язики полум'я захоплюють нас у свій танець, смертельно небезпечний, і тому ще більше бажаний.

Його обійми – це інший всесвіт. Тут немає яскравих фарб, тут панує морок, всепоглинаюча, приваблива чорнота. Тут дуже багато болю, він весь просякнутий ним, складається з страждань і почуттів… до тої, іншої… Але зараз я хочу бути злодійкою, безсоромно красти ці миті. Тому що ніхто й ніколи так не подивиться на мене.

А я не можу без нього. Потребую Ворона, як повітря… Хочу стати одним цілим. Хоч і розумію, що все тимчасово. Туман спаде і Ворон зрозуміє, що цілує не ту. Але зараз я стану для нього тією, яку хоче бачити. Інакше не можу… Мені ніколи не подолати цю дивну потребу в ньому. Я впевнена, що потреба зародилася набагато раніше, ніж я побачила його на своєму святі. Наче його темрява завжди жила в мені, і тільки один погляд вугільно-чорних очей, і вона прокинулася. А разом з нею і все приховане, незвідане… Той світ, який так прагну пізнати.

Зариваюсь руками у жорстке волосся, притягаю його до себе. Дихаю, не можу надихатися ... запах огортає, піднімає вгору. Лечу у невагомості, на крилах мороку та страждань, але зараз вони дарують полегшення, ілюзію свободи, поєднують те, що всупереч усім законам логіки поєднати неможливо.

Так багато болю, його, мого, він огортає нас, виходить назовні, даруючи відчуття нереальності польоту та визволення. Ефемерне щастя, воно здається настільки реальним, що його можна помацати рукою. І я з захопленням торкаюся його шкіри, дозволяю чорному погляду затягнути мене на саме дно пекельної прірви, де вогонь купатиме нас у болі та даруватиме хвилини єднання.