Читати книгу - "Межа Фундації"

волосся було заплетене в коси, що означали незаміжність, навіть незайманість, і це не дивувало Гендібала. Учорашня її вистава показала, що в неї неабиякий талант сварити, тож він сумнівався, що знайдеться гаміш, який наважиться взяти шлюб з її язиком і жвавими кулаками. Та й зовнішність у неї була не надто приваблива. Хоч дівчина й докладала всіх зусиль, щоб мати презентабельний вигляд, її обличчя було кутасте та пласке, руки — червоні та вузлуваті. З того, що він бачив, її фігура здавалася створеною для витривалості, а не для грації.

Від його пильного погляду в неї почала тремтіти нижня губа. Він добре відчував її зніяковіння та страх, і йому стало її шкода. Учора вона справді була для нього корисною, і це мало значення.

Гендібал сказав, намагаючись бути привітним і заспокоїти її:

— То ти прийшла побачити… гм… Місто Науковців?

Вона широко розплющила очі (вони були доволі гарні) і сказала:

— Пане, не гніватися на мене, але я прийшла, щоб стати муковцем.

— Ти хочеш бути науковицею? — Гендібала наче громом ударило. — Мила жінко…

Він замовк. Як, заради Трентора, можна було пояснити геть простодушній фермерці, який рівень інтелекту, підготовки й витривалості потрібен для того, щоб бути тим, кого тренторіанці називали «муковцем»?

Але Сура Нові не вгавала:

— Я письменник і читач. А ще я читала цілі книжки від початку до кінця. І я хочу бути муковцем. Я не бажати бути дружиною фермера. Я не підходити для ферми. Я не вийти заміж за фермера й не буду мати від нього дітей. — Вона підняла голову й гордо сказала: — Мені пропонувати. Багато разів. Я завжди казати «Ні!». Ввічливо, але «ні».

Гендібал добре бачив, що вона бреше. Її не кликали заміж. Але він усе одно зберіг серйозний вираз обличчя. І сказав:

— Що ти робитимеш зі своїм життям, якщо не вийдеш заміж?

Нові поклала руку на стіл, розправивши долоню.

— Я бути муковцем. Я не бути фермеркою.

— Що, як я не можу зробити тебе науковицею?

— Тоді я не бути ніким і чекати смерті. Я бути ніким у житті, якщо я не бути муковцем.

На якусь мить він відчув поштовх обстежити її розум і виміряти її мотивацію. Але це було б неправильно. Спікер не тішив власне самолюбство, копаючись у безпорадних розумах інших. У науці та техніці розумового контролю — менталіці — був свій етичний кодекс, як і в інших професіях. Або мав би бути. (Він раптом пошкодував, що вдарив наглядача.)

А тоді сказав:

— Чому б тобі не бути фермеркою, Нові? — За допомогою невеличкої маніпуляції він міг би навіяти їй задоволення цією думкою і переконати якогось тюхтія-гаміша, що він буде щасливий одружитися з нею, а вона — вийти за нього заміж. Це не завдало б їй жодної шкоди. Це був би добрий учинок. Але це було проти правил і тому немислимо.

Вона відповіла:

— Я не бути. Фермер — це грудка землі. Він працює із землею і сам стає шматком землі. Якщо я бути фермеркою, то теж бути шматком землі. У мене не буде часу читати й писати, і я забуду. Моя голова, — вона приклала руку до лоба, — прокисне й зачерствіє. Ні! Муковець бути іншим. Розумовим! — Гендібал зрозумів, що вона хотіла сказати «розумним».

— Муковець, — сказала вона, — живе з книжками і з… з… забула, як вони називатися. — Вона зробила жест, схожий на якісь невиразні маніпуляції, що нічого не сказали б Гендібалові, якби він не відстежував її мозкові хвилі.

— Мікрофільми, — сказав він. — Звідки ти знаєш про мікрофільми?

— У книжках я читати багато речей, — з гордістю відповіла вона.

Гендібал уже не міг опиратися бажанню дізнатися більше. Це була незвичайна гамішка, він ніколи не чув про таких. Гамішів ніколи не вербували, але якби Нові була молодшою, скажімо, років десяти…

Нащо він марнує час? Він її не потривожить, ані найменшим чином, але який сенс бути Спікером, якщо не можеш спостерігати за незвичайними розумами і вчитися від них?

Гендібал сказав:

— Нові, я прошу тебе присісти там на хвильку. Заспокойся. Нічого не кажи. Не думай про те, щоб щось сказати. Думай лише про те, щоб заснути. Розумієш?

До неї знову повернувся страх.

— Навіщо мені це робити, пане?

— Бо я хочу зрозуміти, як ти могла б стати науковицею.

Зрештою, неважливо, що вона прочитала, вона ніяк не могла дізнатися, що таке насправді бути науковцем. Тому необхідно було з’ясувати, як вона уявляла собі науковців.

Він зондував її мозок дуже обережно й з неймовірною делікатністю, відчуваючи, але не торкаючись — ніби клав руку на відшліфовану металеву поверхню, не залишаючи відбитків пальців. Для неї науковець був людиною, яка завжди читає книжки. Вона не мала жодного уявлення про те, навіщо їх читають. Судячи з картин у її уяві, бути науковцем для неї означало займатися знайомою їй працею — щось носити, готувати їжу, прибирати, виконувати накази, — але на території Університету, де були доступні книжки й де вона мала б час їх читати й загалом «стати ученою». Ішлося про те, що вона хотіла бути служницею — його служницею.

Гендібал насупився. Служниця-гамішка, та ще й проста, неприваблива, неосвічена, яка ледве вміє писати. Немислимо.

Він має просто відволікти її. Має бути якийсь спосіб налаштувати її бажання так, щоб їй подобалося бути фермеркою, зробити це, не залишивши сліду, так, щоб навіть Делармі не могла поскаржитися.

А що, як її підіслала Делармі? Може, усе це хитрий план спокусити його втрутитися у свідомість гамішки, щоб потім його можна було спіймати на гарячому й висловити недовіру?

Безглуздя. Він ризикує стати параноїком. Потрібно спрямувати вбік маленький ментальний потічок десь у простих звивинах її мозку. Лише крихітний поштовх.

Це протизаконно, але не зашкодить їй і ніхто цього не помітить.

Він зупинився.

Назад. Назад. Назад.

О космосе! Він ледь не пройшов повз!

Може, він жертва ілюзії?

Ні! Тепер, сконцентрувавши свою увагу, він міг упоратись із цим. Проблема тільки з однією звивинкою: та була в аномальному стані. Але вона настільки слабка й відгалужувалася так вільно… Гендібал виринув з її розуму. І лагідно сказав:

— Нові!

Її погляд став зосередженим, і вона відповіла:

— Так, пане.

— Ти можеш працювати зі мною, — сказав Гендібал. — Я зроблю тебе науковицею…

Її очі засяяли, і вона радісно вигукнула:

— Пане…

Він помітив це відразу. Вона збиралася впасти на коліна. Він поклав їй руки на плечі й міцно її тримав.

— Не рухайся, Нові. Залишайся там, де сидиш. Залишайся!

Це було все одно