Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Під кінець зими, коли починається голод, стара миша привела на світ ще один приплід. Шістнадцять малих. А потім зникла. Певно, куниця її зжерла або кіт. Я давав потім тим мишам смоктати ганчірку, змочену в молоці. Кілька днів це тривало; здихали одна за одною.

Так минали дні тієї найпаршивішої пори року, коли зима, здається, не має кінця. А потім щось здригнулося в приспаному серці світу, і це була весна. Разом з весною прийшла і вона.

Не запитуй хто. Ти й сам добре знаєш. Стояла на порозі моєї самітні гарна, як грозова хмара. Пульсував у ній вогонь, якого прагнуть усі чоловіки на світі і якого всі так сильно бояться.

Забирайся, каже. Я була тут до тебе.

Я якось так здогадався в першу ж хвилину, ким вона є, але вдавав перед нею і перед собою, що зовсім не знаю. Надто сильно мені, бачиш, подобалася.

Я почастував її горілкою, вигнаною з букових горішків. Тією, після якої сни завжди такі гарні. Прийняла. Відьми люблять випити. Горілка зближує людей, тож вона, щоправда, і далі до мене суворо, забирайся — але наче вже менше. Що вона собі це місце минулого року вподобала, тут, на цій горі, неподалік, чекала тільки весни, аби вселитися. Подумала, мабуть, що помилилася, бо що то за святий муж, який воліє вихилити келих замість сьорбати джерельну воду.

Ми довго говорили. Я розповів їй про тих мишей. Вона: що закон природи й цикл життя. Що ніч і що день, повня й молодик, що літо і що зима. Але дзуськи це правда, Кубо. Для миші нема жодного циклу. Миша народжується, живе й здихає. Так само ти, так само я. І немає жодного порядку ані ладу. Так може здаватися, коли все спокійно, а ти ситий і задоволений, коли ти пан або відьма. Саме так, відьма, бо відьми теж мають владу, хоча й іншу, ніж пани.

Лихий Чоловік замовкає. Довго мандрують лісом, Якуб і він. Більшість силець пуста, тільки в деяких є якась лісова дрібнота, покалічена чи мертва. Самогонник випускає живі створіння й страшенно лається вголос, особливо на білок, курви нехрещені, ані з них м’яса, ані хутра. Зате коли в пастці на лисів опиняється ласка, тобто ласиця, він обережно відмикає защіпку й заспокійливо щось примовляє. Це триває якийсь час, бо ласка кидається й кусає, але Лихий Чоловік має дивовижно вправні пальці, хоч великі й розпухлі, як сардельки. Нарешті пастка відмикається і тваринка тікає геть, вже її немає, тільки низенькі кущики брусниці шелестять якийсь час. Якуб трохи дивується, бо ж відомо, що ласка, мов та змія, і сидить в ній зло, а коли зустрічаєш її, то слід її вбити.

Довго ще йдуть через ліс, попиваючи горілку, бо горілка добре п’ється в лісі, і Якуб замислюється, чи це вже кінець оповіді. Лихий Чоловік не такий, як Замазура, не вміє розказувати, і Шеля не знає, чи це кінець, чи ні. Але, найімовірніше, ні, бо старий нарешті продовжує:

Хамом кидає і мотає все його життя. Хам — це листок на вітрі, солом’яний сніп, хвиля на поверхні ставу. Можливо, що з панами й відьмами так само, але вони вдають, що інакше, що це вони уярмлюють вітер, як норовисту кобилу, й кажуть йому віяти, куди самі схочуть; не знаю, ніколи я не був паном ані чарівником. Іноді, одначе, коли я такий п’яний, що аж тверезий, то являється мені в цьому безглузді якийсь глузд, непевний, як нитка бабиного літа. Гризе він мене й не дає спокою. Тоді я славлю Бога, який часом ніби є, а часом його немає, що створив він мене хамом і наказав вести хамське життя. Бо коли ти дозволяєш, щоб вітер тобою шарпав, коли сам станеш шарпанням, тоді ти вже не листок, а камінь, а камінь є створінням досконалим, і ніщо його не хвилює.

Випиймо ще, сину.

Питаєш, що з відьмою? А нічого. Пішла на світанку. Потім ми довго не розмовляли, ой, довго. Так вийшло.

Що це в тебе така міна? Не крути, я ж бачу. Виверти залиш своїй відьмі. Я лихий чоловік і ненавиджу брехню. А, вже знаю — ні, справді, тобі про це йдеться? Чи ми спали одне з одним? Дурний ти, Кубо. Сам собі дай відповідь. І не дивуйся занадто, бо це ще одна відьмівська річ: справи дупою залагоджувати.

Минуло дуже мало часу, і хами покохали відьму. Ну, бо як тут не покохати, якщо вона допомагає лікувати не тільки втомлений дух, але й болі в кістках, і ковтун, і золотуху, а ще помагає завагітніти тим бабам, які цього хочуть, і не завагітніти тим, які не хочуть. Для чого ж тоді потрібна Соломонова мудрість? Навіть дівки не хотіли вже гріти мого шибеника, у кожному разі, не більше ніж одна нараз.

Одного разу я прийшов під хату чарівниці. Смеркалося, і ліс парував мороком і туманом. Нічні створіння та істоти, які живуть у темряві, виповзали з-під бурелому й розсідалися на гілках дерев. Здавалося, що їх більше, ніж зазвичай. Їхній шепіт розносився у вечірньому шумі, але вони не насмілювалися непокоїти мене. Святий муж залишається святим мужем, навіть вигнаний і видовбаний в три дупи, і має знак, видимий для тих, які вміють дивитися. Тільки одне винятково нахабне створіння зачепило мене шкіряним крилом і спробувало вчепитися мені у волосся, але я відігнав його словами, яких колись навчив мене в монастирі Бог або хтось дуже на нього схожий. У папоротях я наштовхнувся на двох примар-дитинчат, що жалібно квилили. Тулилися одне до одного, одне смоктало великий палець на нозі. Я одіслав їх у засвіти; там вони влаштуються по-своєму, якщо якісь засвіти існують. А чи потраплять до неба, чи до пекла, чи в якийсь інший бездонний лімб — не моя це справа. Важливо, що не повинні самі блукати по світі, бо це вже не їхнє місце. Забрали в мене трохи часу ті примари, і поки я з ними закінчив, зробилося вже зовсім темно.

Правду сказати, я не хотів потрапити до відьминого дому. Однак нічний ліс поплутав мені стежки, а може, доклалися до того ще й кілька