Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

— Нє, — сказав він. — У нас тут такі файні апартаменти, нема чого їх палити.

П’ятірка продовжила свій шлях через вологу темряву.

— Ненавиджу клятих ґолемів, вони відбирають у нас роботу...

— Ми ж не маємо роботи.

— Так отож!

— А що в нас на вечерю?

— Старі черевики з гарніром з грязюки. ХАРРРК-тьху!

— Креветко-маґуля, кажу.

— Добре, що в мене є голос. Можу за себе заступитися.

— Тобі пора качку годувати.

— Яку качку?

На П’ятисемидворах переливався і шипів туман. Ревуче полум’я хіба що підсвічувало знизу його щільну ковдру. Розплавлене залізо текло у форми й остигало в них. По цехах гриміли молоти. Ковалі виходили на роботу не за сигналом годинника, а за куди невблаганнішими вимогами фізики виплавляння металу. Хоча було вже майже опівночі, в цехах «Плавильно-ливарно-ковальської компанії Міцнорука» було повно народу.

В Анк-Морпорку було чимало Міцноруків. Це було дуже поширене ґномське прізвище. Саме цей факт і спонукав Томаша Коваля змінити ім’я на Міцнорук. Насуплений ґном із молотом, зображення якого прикрашало його вивіску, був лише плодом уяви художника. Просто люди вважали, що «зроблено ґномами» означає «найкраще», і Томаш Коваль вирішив не сперечатися.

Комітет «Рівність Зросту» висловив протест, проте справа потонула в паперах. Почасти так сталося тому, що більшість членів Комітету становили люди — адже Гномам ніколи засідати по всіляких там комітетах[42], — а почасти через очевидний контраргумент: твердження, що пан Міцнорук, колишній Коваль, є надто високим, цілком підпадало під визначення дискримінації за зростом і формально суперечило правилам самого ж Комітету.

Нині Томаш відростив довгу бороду, при виході в люди надівав залізний шолом і задер ціни на двадцять відсотків.

У цеху синхронно гупали важкі молоти, змонтовані в ряд: у рух їх пускало велике колесо, яке, своєю чергою, обертали воли. Мечі чекали на відбивання, пластини для обладунків — на формування. Летіли іскри.

Міцнорук зняв шолом (нещодавно неподалік знову крутилися представники Комітету) і протер підкладку.

— Діббуче? Де ти, в біса, ходиш?

Відчуття, що за спиною щось виникло, змусило його обернутися. За кілька дюймів стояв ґолем із ливарні; на його темно-червоній глині вигравали відблиски вогню з горнил.

— Я казав тобі так не робити чи не казав? — прокричав Міцнорук.

Ґолем підняв свою дощечку.

ТАК.

— Ти вже сходив на свій святий день? Тебе не було надто довго!

МЕНІ ШКОДА.

— Добре, раз ти повернувся, піди встань за молот номер три і пришли в мій кабінет пана Вінсента, ясно?

ТАК.

Міцнорук піднявся до свого кабінету. Нагорі він обернувся, щоб поглянути на протилежний бік залитого червоним відблиском цеху.

Він побачив, як Діббук підійшов до молота і показав свою дощечку бригадирові. Побачив, як бригадир Вінсент іде геть. Побачив, як Діббук бере заготовку меча, на кілька ударів кладе його під молот, а тоді раптом відкидає вбік.

Міцнорук прожогом кинувся вниз.

Коли він був на половині висоти сходів, Діббук поклав голову на ковадло.

Коли Міцнорук досягнув кінця сходів, молот ударив перший раз.

Коли він здолав половину шляху, по всипаній окалиною підлозі, супроводжуваний іншими робітниками, які бігли за ним слідом, молот ударив вдруге.

Коли він добіг до Діббука, молот ударив втретє.

Молот піднявся для четвертого удару...

— Пригніться! — заволав Міцнорук...

...голова ґолема розлетілася на друзки.

Коли завмерло відлуння, власник ливарні підвівся з підлоги і обтрусив одяг. По всій підлозі розкидало черепки і крихти випаленої глини. Молот злетів із кріплень і валявся біля ковадла, всипаний рештками ґолема.

Міцнорук боязко підняв шматок ноги, відкинув його вбік, нахилився знову й витяг з уламків дощечку.

Він прочитав:

СТАРІ ДОПОМОГЛИ НАМ!

НЕ ВБИЙ!

ГЛИНО ВІД ГЛИНИ МОЄЇ!

ГАНЬБА.

МЕНІ ШКОДА.

Бригадир зазирнув через Міцнорукове плече.

— Чому він це зробив?

— Звідки я знаю? — огризнувся Міцнорук.

— Я хочу сказати, по обіді він розносив чай, і все нормально, як завжди. Потім вийшов на пару годин — і на тобі...

Міцнорук знизав плечима. Ґолем — це всього лише ґолем, але від спогаду про те, як це спокійне обличчя лягає під гігантський молот, його пересмикнуло.

— Я тут чув на лісопилці, що на Затемницькій вулиці подумують, чи не продати їм свого ґолема, — сказав бригадир. — Він розпиляв цілу колоду червоного дерева на сірники чи щось таке. Може, мені піти з ними поговорити?

Міцнорук знову поглянув на дощечку.

Діббук завжди був небагатослівним. Він носив розпечені залізні бруски, виковував кулаками заготовки для мечів, вичищав шлак із печей, усе ще надто гарячих, щоб людина могла до них торкнутися... і ніколи не казав ані слова. Звісно, він і не міг би нічого сказати, та все ж Діббук завжди справляв таке враження, що він би й не хотів говорити, навіть якби міг. Він просто працював. Оце зараз він написав більше слів за один раз, ніж будь-коли раніше.

Вони промовляли до Міцнорука про чорний відчай — і про свідомість, носій якої закричав би, якби міг видати хоч звук. І це було маячнею! Речі не можуть вчиняти самогубств.

— Шефе? — спитав бригадир. — Я кажу, мені піти купити іншого?

Міцнорук віджбурнув дощечку геть і з полегшенням побачив, як вона розбилася об стіну.

— Ні, — сказав він. — Просто поприбирайте оце. І відремонтуйте клятий молот.

Після досить серйозних зусиль сержант Колон зумів-таки підняти голову вище краю канави.

— Ти... з вами все гаразд, капрале граф де Ноббс? — пробелькотів він.

— Не зна, Фреде. А чиє це лице?

— Моє, Ноббі.

— Дяка богам — я думав, моє...

Колон відвалився назад.

— Ноббі, ми лежимо в канаві, — простогнав він. — О-о-о.

— Ми всі лежимо в канаві, Фреде. Але дехто з нас бачить зорі...

— Ну, я бачу твоє обличчя, Ноббі. Якби ж то були зорі, було б куди краще, повір. Анумо...

Після кількох безуспішних спроб обоє, підтримуючи один одного, змогли-таки підвестися на ноги.

— Д-д-де ми, Ноббі?

— З «Барабана» ми точно пішли... Чому в мене простирадло на голові?

— Це туман, Ноббі.

— А що це за ноги?

— Думаю, це твої ноги, Ноббі. Мої ось.

— Так, так. О-о-о... Схоже, сержанте, я перебрав.

— Граф випив зайвий графин?

Ноббі боязко сягнув рукою до свого шолома. На нього хтось надягнув паперову корону. За вухом прилипло собаче лайно.

Це була та неприємна стадія пиятики,