Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

ДО НАШИХ КАРПАТ

Перед Карпатами зупинилися в місті Долині, а полковому штабові припало стояти кілька днів у якомусь галицькому селі перед Долиною.

Сталося так, що потрапив я з Поповим до однієї хати польської родини, хоч і дуже мені кортіло побути в родині галицького українця, хотілося придивитися ближче, як живуть, чим дишуть і які сподіванки плекають оспівані великим Франком та трагічним Стефаником мої закордонні земляки. Але цього разу не пощастило.

Польська родина складалася з господині (чоловік у війську, десь у Карпатах), дівчинки Тамари, років тринадцяти, та маленького хлопця.

Вони, як і все галицьке населення, звикли вже до безнастанного постою війська в їхній хаті, вони вже знають звичаї й усі порядки коло наших ротних кухонь, куди щодня на обід виряджається хлопчисько, а часом і дівчинка, чи обоє разом, із військовим казанком по страву.

За час нашого постою не було того дня, щоб хлопець не приходив од кухні заплаканий, щоб не скаржився він на щось матері, а на що — мало знавши польську мову, важко було розібрати. Він часом і нічого в казанку не приносив і гірко схлипував, оповідаючи.

Тоді мати голубила малого Стася (дивне діло, у них Стасів тих, мабуть, не менше, як у нас Івасиків!), і часто з сусідньої кімнати чути було її принишкливу, погрозливу лайку на тих капосних «хлопів».

А коли одного разу з порожнім казанком од військової кухні вернулася й Тамара, і так само крізь плач почала щось із запалом оповідати, я не витримав — у чому справа?

З материних пояснень я зрозумів, що коло кухні, куди ходять Стась із Тамаркою, збираються з казанками й ті, прошу пана, лайдаки, оті хлопи, прошу пана, і відганяють її діточок од черги, засуджуючи їх на голодування… І того дня, і другого, і третього з казанком до кухні ходив по обід для господарів я, а коли до мене вчепився одного разу й Стась, то мав я нагоду наочно пересвідчитися про те «дружнє співжиття народів» у габзбурзькій Австрії, що про нього трубили на всі заставки віденські патріоти…

Коло кухні, що роздавала лишки обідів «вольному населенню», зібралося з півтора десятка дітвори, гостро поділеної на два табори, при чому в таборі «рутенів» — моїх галицьких земляків — хлопців було значно більше, і трималися вони войовничо, непримиренно-вороже до другого — табору таких обсмиканих, як і самі «рутенці», хлопців. З прикрістю я побачив, що національна ворожнеча отруїла вже душі цих масеньких істот, і що вони ладні одне одному очі повидирати за черпак бовтанки, за кілька обгризків — недоїдків кислого, як земля чорного, солдатського хліба.

Мого Стася, що сміливо підійшов був зо мною до кухні, хлопці з протилежного табору попробували були вкрити мокрим рядном, накинулися на нього з лайкою, де найгірша була «шлях би тя трафив!», а коли я заступився за малого й він притулився щільно до мене, загортаючися в довгі поли благенької солдатської шинелі, хлопчаки почали на мене впливати «ідейно»:

— Слухайте, вуйку, та то ж лях, пся-крев!

— Вони ваших не люблять!

— Вони дражнять вас москалями!

Прикро було бачити, що кухар, брудний, зарослий густою рудою щетиною-бородою, здоровило, потішається з малечі, нацьковує гурт на гурт, і має, видно, з того велику втіху:

— Ану, садони його, Матка його Боска, я тобі два черпаки дам!

Підбадьорювані, заохочувані «москалем», хлопці кидалися на численно менший гурт польських хлопчаків, а ті, мов горобенята, розбігалися з галасом, посилаючи здалека погрози й прокльони на адресу «хлопів»:

Ідеї на мене не вплинули — я Стася обороняв. Тоді якийсь жевжик, веселий, рухливий, багато більший на зріст за Стася — Івасик, майже погрозливо гукнув мені:

— А ви знаєте… за що він мене вчора вдарив?

— А куди ж він тебе вдарив, такого здоровенного?

— В писок, вуйку, в самий писок, от хай мене шлях трафить, що вдарив, — і бочком-бочком почав добиратися до Стася.

Битися йому я не дав. Стась тулився до мене ближче. А коли відходив із казанком супу, куди впало, від щедрот куховарових, і кілька необгризених маслаків, що на них розпалилися Стасеві очі, той самий жевжик із супротивного Стасеві табору гукнув мені вслід:

— А його батько, вуйку, в селі перед війною за шандара був!

Ця звістка, це викриття, видимо, страшенно вразило Стася. Хлопець з ляку відскочив од мене на кілька кроків, глянув несміливо мені в вічі, часто-часто заблимав своїми оченятами, і потягся до них руками:

— Неправда, панє, як Бога кохам, неправда!

І захлипав.

Я